Як зробит малюнок на ножі

(див. також цей текст оригінальним етимологічним правописом)

I.

Герман Гольдкремер встав нинї дуже злий. Він все такій, кілько разів єму лучає ся ночувати в Бориславі. А лучаєсь то що тижня раз, в пятницю, коли приїздит сюда з Дрогобича, оглянути роботу і виплатити ріпникам.

Герман Гольдкремер, хоть маєток єго доходит до миліона, нїколи не звірує чужим очам надзору, анї чужим рукам виплати. У него в Дрогобичи своя камениця, порядна, нова, ясна, — сказати не жаль. А ту приходит ся єму ночувати в деревянім  домику, серед магазинів, завалених бочками кипячки та величезними грудами воску. Правда, той домик, поставлений єго коштом, все таки найпоряднїйшій і найкрасше положений на весь Борислав, — але знов дарма річ рівнати єго до дрогобицких будинків.

Хоть стїни білі і вікна ясні, та вид навкруги як зробит малюнок на ножі, понурий, поганий: купи хворосту, купи глини, брудні магазини та ще бруднїйші помешканя людскі. Нї зелени свіжої, нї виду всміхненого не побачиш. Воздух удушливий, загуслий від нафтового сопуху; у Германа від него за кождий раз голова крутит ся, немовь від дурицї.

Та ще і люде, що снуют ся навкруги єго помешканя помежи брудні шопи, помежи глинисті гори, що мовь мурашки невпинно нишпорят коло закопів, — тьфу, чи то люде? Чи такі на світї люде? зачорнені скрізь нафтою та глиною, мов ворони; на них пошарпані шмати — не то шкіра, не то якесь невидане полотно, — від них на сто кроків віє незносний дух нечистоти, сопуху, шинків, зопсутя!

І голоси у них — нї, се не людскі голоси, а якійсь крик глухій, хриплий, немовь дренькіт розбитого баняка. А якій позір у тих людей — дикій, зловіщій! Кілька їх, що помимо ранної пори підхмелені ішли до ям (тверезому годї видержати в глубинї!), поглянули в як зробит малюнок на ножі і побачили Германа. Від їх поглядів єму якось стало моторошно.

— Такі люде, — подумав собі, — якби видїли мене в багнї, то не то, що би мя не витягли, а ще би мя глубше пхнули.

І ось в якім товаристві приходит ся єму, аристократови, проводити цїлого півтора дня.

Він сплюнув крізь отворене вікно і відвернув ся. Єго очи живо оббігли комнату — чистеньку, веселу світличку. Гладка лякирована підлога, мальовані стїни, круглий столик з оріхового дерева, комода і »писемне« бюрко, — ось що перед всїм насувало ся оку. Всьо блищало, яснїло до сходячого сонця, що саме кидало перше проміня крізь вікна до комнати і золотисто - кровавими переливами грало на гладких, блискучих предметах. Але очи Германа відвернули ся від них, — він не міг знести сильного світла.

На боковій стїнї, супроти дверей, у пів-тїни висїв великій образ в золочених рамах, — на нїм спочили очи Германа. Була се досить хороша і вірно списана картина тропичної, індійскої околицї. В дали, повиті як зробит малюнок на ножі мракою мріют величезні тросники — цїлі лїси бамбусові Бенгалю. Здає ся, чуєш, як в тій гущавинї з легким шумом вітру мішає ся плачливе скомленє тигра - кровопійцї.

Ближше к передному плянови картини троснику не стає, тілько поодинокими купинами бовдурит ся в гору буйна, ясна, ясно-зелена папороть, a над всїм зносят ся живописними групами стрімкі, широколисті пальми, царі ростин.

На самім передї, трохи як зробит малюнок на ножі боку — іменно така група, роскішна, стрійна. Під ню кілька газель прійшло певно за пашею. Але необачні звірята не дозріли, що серед величезного, зеленого листя сидїв страшенний змій-удав (Boa Constrictor), — як зробит малюнок на ножі на чатах, ждучи на добичу.

Они сміло, безпечно підійшли к пальмам. Нараз вуж блискавкою метнув ся в долину — хвилька мертвого переполоху — оден блей ухваченої газелї, оден і послїдній, — а все стадо в дикім розгонї пирскає на всї сторони, тілько одна, найбільша — видко мати тамтих — зістала ся в звоях вужа.

Малярь підхопив саме тоту хвилю, коли розпирсли ся газелї, а вуж, високо піднявши голову, з всею силою стискає своїми велитними скрутїлями добичу, щоби подрухотати їй кости.

Він обкрутив єї шію і хребет, а з посеред закрутів єго сорокатого, блискучого тїла видко голову бідної жертви. Великі очи, вигнані на верх передсмертною му́кою, блищат немовь у сльозах. Жили на шії напружені, — голова, немовь доочне бачиш, кидає ся ще в послїдних судорогах. За те очи змії блискают таким злорадним, демоничним огнем, такою певностю своєї сили, що мимоволї мороз пробігає по тїлї, коли добре єму придивити ся. Дивна річ! Герман Гольдкремер мав якусь дивну невиясниму уподобу в тім образї, а особливо любив цїлими годинами вдивлювати ся в страшні, сатаньским огнем роз'іскрені очи змія.

Він від разу так єму подобав ся, що сейчас закупив єго два примірники, і як зробит малюнок на ножі оден у себе в покою в Дрогобичи, а другій в Бориславі. Нераз показував єго гостям, жартуючи притім з дурної газелї, котра сама підсунула ся під ніс вужеви. Однакож на самотї він якось не міг жартовати з вужа. Він чув якійсь темний, забобонний страх перед тими очима, — єму здавало ся, що сей вуж як зробит малюнок на ножі ожіе і принесе єму щось незвичайного: велике щастє, або велике горе.

Поволи розвіяла ся густа, холодна поморока, що досвіта залягла була над Бориславом.

Герман Гольдкремер випив каву, засїв до бюрка і добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але сонце ляло до світлицї таку повінь світла, — поранний холод і глухій віддалений гамір робучого люду — все то лоскотало єго змисли а заразом обезсилювало, усипляло як зробит малюнок на ножі. Организм, розстроєний вчерашною їздою і домашними клопотами, почув якусь хвилеву відразу до тої в полотно оправленої книжки і до цифер, що в нїй пяли ся величезними стовпами, і до пера з вирізованою, костяною ручкою, — єму стало так якось солодко, нї одна мисль не шевелила ся, тілько віддих правильно підіймав груди.

Він спер голову на долоню, і хоть не був зовсїм із людей задумчивих, богато розважаючих — (таких людей загалом межи жидами дуже мало) —, як зробит малюнок на ножі прецїнь теперь, першій раз після довгих-довгих лїт, не стямив ся і пустив волю всїм враженям свого житя — віджити в памяти, перейти живо, наглядно поперед свої очи

Перед єго очима промайнули тяжкою хмарою перші лїта єго молодости.

Страшна бідність та недоля, що стрітила єго при першім виступі на світ, і доси проймає єго холодом, дрожею. Хоть і як нераз єму прикрим стане теперішне житє, — однакож він як зробит малюнок на ножі не бажав і не буде бажати, щоб вернули ся єму молоді лїта.

Нї! тоті молоді лїта висїли прецїнь якимсь важким проклятем над єго головою: проклятєм нужди, проклятєм заглушеня в першім зародї хороших і добрих способностей душі. Нераз чув він тото проклятє в хвилях як зробит малюнок на ножі найбільших спекуляційних удач, — нераз мара давної нужди затроювала єму найбільшу радость, досипала горечи-полину в солодки напої богацтва і збитку. І доси він живо нагадує тоту на-пів розвалену, підгнилу, вогку, нехарну і занедбану хатку на Лану в Дрогобичи, в котрій побачив світ.

Стояла она над самим потоком, напротив старої і єще одразливійшої гарбарнї, відки що тижня два трудоваті, каправоокі робітники виносили ношіями спотребований і переквашений луб, котрий на всю пере́сторону (перію) ширив кислий, удушливий, убиваючій сопух.

Побіч хати єго матери стояло богато других, подібних. Всї були скопичені так густо, дах у кождої був такій нерівний, перегнилий та пошарпаний, що цїла тота пере́сторона подобала радше на одну нужденну руїну, на одну велику купу смітя, плюгавства, гнилого делиня та шматя, як на людске житло. І воздух ту раз-в-раз такій затхлий, що сонце сумрачно якось свїтило крізь шпари в стїнах і дахах до середини хат, а зараза, бачилось, ту плодила ся і відти розходила ся на десять миль докола.

В кождій із тих хаток жило по кілька родин, т. є. по кілька сварливих, лїнивих і до крайности нехлюйних жидівок, а кругом кождої роїло ся, пищало та верещало бодай по пятеро дробини-жиденят. Мужчини, руді, пейсаті жиди рідко коли сюда зазирали, найбільше раз в тиждень, у пятницю вечером, щоби перешабасувати.

Були то по більшій части капцани-міхонохи, міняйли, шматярі, кістярі, та Бог знає які єще зарібники. Деякі пробували в містї раз-нараз, другі бували ту тілько дуже рідко. Перші волїли нераз переспати дебудь в шинку на лавцї, в корчех під голим як зробит малюнок на ножі, на холодї, щоби не дихати густим нездоровим сопухом, та не слухати крику, сварки і оглушаючого гамору баб та бахурів.

І Германова мати була не лїпша, коли й не гірша.

Хоть ще молода жінка — всего могло їй бути 20 а най 22 — то прецїнь она вже, так сказати, вросла, встрягла в той тип жидівок, так звичайний по наших містах, на виробленє котрого складає ся і погане, нездорове помешканє, і занедбане вихованє, і цїлковита недостача людского образованя, як зробит малюнок на ножі передчасне замужє і лїнивство, і сотки других як зробит малюнок на ножі.

Герман не пригадує собі,щоб бачив єї коли оживленою, свіжою, веселою, пристроєною, хоть на єї лици видні були слїди якої-такої краси. Лице, колись кругле і румяне, пожовкло згризене брудом і нуждою, обвисло в долину, мовь порожний мішок; губи давнїйше повні, румяні і різко викроєні, посинїли, віддули ся, — очи помутнїли, скаправіли.

Чотирнайцять лїт від роду она вийшла за-муж, — як зробит малюнок на ножі трех лїтах розвела ся з чоловіком, котрий не хотїв єї довше при собі держати і кормити.

Старшого сина він взяв із собою Бог знає куди, — він був міняйло і їздив однокінкою по селах, промінюючи голки, зеркальця, шила та всяку господарску подріб за платянки; молодшій, Герман, лишив ся при матери. Єму було тогди півтора року, коли єго родичі розійшли ся, — він не затямив нї отця нї старшого брата, а пізнїйше припадком довідав ся, що оба серед чистого поля померли на холеру, де їх найшли аж десь за тиждень коло трупа коня.

В загалї ростучи в такій пагубній і нездоровій атмосфері, він розвивав ся дуже поволи і тупо, хорував часто, і найдавнїйше враженє, яке застрягло єму в памяти, то єго грубий животик, в котрий часто штуркали єго другі жидики, мовь у бубен.

Дитинячі забави, серед череди голих, заваляних, круглих дїтей, пригадуют ся єму неясно, мовь крізь сон. Дїти бігают докола тїсного подвіря поміж двома хатами, побравши ся за руки, і верещат що сили, — бігают, доки їм світ не закрутит ся, а тогди покотом падут на землю. А нї, то бродят по калужах, талапают ся, мовь купа жаб, в гнилій, гарбарским лубом на чорно зафарбованій водї потока, полохаючи величезних, довгохвостих щурів, що бігают їм попід ноги до своїх ям.

Виразно нагадує Герман, як нераз качав ся з другими жиденятами долї берегом в потік, і як старші жиди, стоячи на мостї, реготали ся до розпуку з єго грубого, буро-синього животика, до котрого, мовь два патички, причеплені були худі, довгі ноженята. Ще глубше вбили ся єму в память нічлїги в тїснім, поганом закамарку, разом з десятком таких як він дїтенят, — тоті ночи, проведені на вогкій, сирій підлозї, на соломі, що на-впів перегнила та кишіла червяками і Бог знає яким гидом; тоті страшні ночи, заглушувані сміхом і плачем дїтей, штурканєм, бійкою та криком жидівок; як зробит малюнок на ножі безконечні ночи, котрі він проводив скулений в клубок від холоду, після котрих вставав рано горючій і червоний по всїм тїлї.

Ох, тоті страшенні ночи як зробит малюнок на ножі лїт, що другим світят до пізної старости ангельскими усміхами та поцїлуями матери, тишею та́ утїхою, першим і послїдним щастєм житя, — єму они були першим і найтяжшим пеклом! Єго они до старости пекли і морозили; сама гадка о них запирала єму дух в груди, наповнювала єго відразою, як зробит малюнок на ножі, смертельною ненавистю до всего, що бідне, обдерте, нужденне, повалене в грязь, придавлене нещастєм.

Він сам не знав, яка тому причина, не знав, що така молодість мусит в кождім притупити нерви, заглушити голови до тої степени, що нещастє і плач другого не зможут єго порушити, що вид нужди збудит в нїм тілько обридженє, але не милосердє.

Впрочім Герман Гольдкремер нїколи й не думав о тім, не старав ся розбирати причини свого поступованя, а коли нераз бідні, покривджені ріпницї з нужденними лицями, в лахах просяклих кипячкою, плакали перед ним, допоминаючи ся повної плати, він сплював, відвертав ся і казав слузї викидати їх за двері.

Свою матерь він нагадує, як бувало цїлими днями сидит під хатою з панчохою та клубком в руках, та репетує хриплим голосом всяку погань, щоби перекричати котру-небудь із своїх сусїдок, котрій нинї прийшла охота з нею счепити ся.

Панчоха в єї руцї дуже поволи поступала наперед, як зробит малюнок на ножі на першій погляд могло показати ся, що она плете ненастанно. Нераз цїлими місяцями она носила тоту панчоху і тот сам клубок, поки панчоха, ще недокінчена, і клубок, ще недоплетений, не набирали такої барви, як все докола — брудно-сїрої.

Нераз она довго гнала ся за деяким жидиком, що допік їй як зробит малюнок на ножі острим словом, —  чалапкала по баюрі розхрістана, задихана, охрипла, посинїла з лютости, — а допавши бідного бахура, хапала за волосє і бухала без милосердя межи плечі, доки дитинище не впало на землю.

Нераз і Германови діставало ся від неї і то дуже прикро. Она була, як всї лїниві а бідні, дуже уразлива і люта, а в опалости не перебирала, кого бє, чим і куди.

Герман добре тямит, як раз мати потягла єго патинком так сильно, що повалив ся на землю, обілитий кровю. Чим жила єго мати, з чого удержувала себе і єго, того Герман не знав. Знав тілько, що хата, в котрій они сидїли не їх, а наймлена, — тай як зробит малюнок на ножі пригадує собі високого, грубого, сивобородого жида, що нераз приходив, кричав на єго матерь, що така розхрістана, і брав ві з собою. Часто вечерами і сама мати виходила кудись і не вертала аж над раном.

Таке було житє будущого миліонера, Германа Гольдкремера, аж до десятого року.

Правда, ростом і подобою він походив на семилїтка, тай то плохо розвиненого. Сили і живости дитинної у него не було. В ту пору він зачав набирати смаку до лїнивства, і часто сидїв-туманїв цїлими днями на лавцї в хатї, хоть мати гнала на місто продавати сїрники хлопам, або займати ся яким другим зарібком, як другі жидики.

Було се лїтом року. Страшна, нечувана доси пошесть навідала наш край.

Довго бігали глухі чутки межи народом, що наближає ся «кара божа,» — довго тревожив ся мир хрещений, ждучи от-от видимої, наглої смерти. Аж ось она і надійшла стораз страшнїйша, як ся надїяли. Цїлі села пустїли – як зробит малюнок на ножі, цїлі родини щезали зо як зробит малюнок на ножі, як віск на огни. Оден не знав про смерть другого, і собіж смерти вижидаючи. Брат відвертав ся від брата, отець від сина, щоб не побачити на нїм страшного клейма смерти. А хто ще лишив ся живий, ішов до корчми, пив і горлав пісень в безумній як зробит малюнок на ножі.

Нїкому було потїшати безнадїйних та сумуючих, нїкому було ратовати хорих, що нераз пищали водицї, конаючи в страшенних судорогах. Поміж простими людьми лїтали страховинні повісти про опирів, що »потинают« людей, а по декотрих селах пяні, очайдушні товпи почали навіть палити на огни таких, которих уважали нїби опирями.

І Як зробит малюнок на ножі не минула холера.

Особливо Лан утерпів від неї більше як другі передмістя — чи то тому, що ту затхлий та нечистий воздух помагав ширеню зарази, чи може тому, що люде, стїснені густо в одних хатах, легко одні від других заражували ся.

Жиди, жидівки, а найбільше малі дїти падали, мовь трава під косою, умирали серед глуші, тихо, потайно, по кутах та закамарках. Кілько їх там перемерло, то лиш Бог оден знає. Котрі були маєтнїйши, повиїздили при наближеню зарази в гори, на здоровійшій воздух, — але зараза і там їх дігнала, може лиш де сотий успів вернути.

Але у Германової матери грошей не було, зарібку не стало і хлїба, нїчого. Она серед загальної тревоги як зробит малюнок на ножі ся попід хату, без памяти від переляку і голоду, раз-в-раз заводила дивними голосами, доки й сама не пала на землю, заражена, Герман тямит як зробит малюнок на ножі, як прибіг до неї і з дитинячою цїкавостею зблизив ся к тому тїлу посинїлому, покорченому, близькому лютої смерти.

Єму ще і нинї живо стоїт перед очима вираз єї лиця, такій безгранично болїзний, перекривленний та змінений, що аж єму малому мороз перейшов по тїлї. Він тямит кождий єї як зробит малюнок на ножі, кожде єї слово в тоті страшні хвилї вічної розлуки.

Насамперед она кивнула рукою, щоби не приступав близько, — материньска любовь, хоть під грубою оболїчкою, не загибла в нїй, а проявила ся в хвилю найтяжшої муки. Єї рука, простягнена, безвладно упала на землю, а Герман бачив, як всї жили, всї сустави стягались то випручували судорожно, як она дрожала з холоду, а попід шкіру що раз виднїйше набігала синя, ба зеленковата муравиця.

— Герш, — прохрипіла она, — як зробит малюнок на ножі підходи.

. до мене!

Хлопець стояв, мовь отуманїлий. В тій хвили він дуже мало і дуже невиразно розумів, що оно таке дїє ся. Шарпане судорогами тїло матери почало перекачувати ся на всї боки.

— Герш! честно жій! — простогнала нещаслива, ледви дишучи. В тій як зробит малюнок на ножі упала лицем на землю.

Герман стояв, боячи ся приступити до неї, а неменше боячи ся утїкати.

— Води!

води! — прохрипіла конаючи, але  Герман не міг рушити ся з місця, єго память щезла на тот час. Як довго він так стояв, два  кроки віддалений від матери, того й сам не знає. Навіть не може собі нагадати, кто і як пробудив єго з того остовпіня, коли і куди спрятали трупа, — все то пожерло вічне забутє, вічна непамять.

Він очутив ся в ночи серед улицї. Голод рвав єго нутро, спрага горло палила, тревога, немовь клїщами, стискала груди. А докола тиша глубока, глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немовь з під землї, чути приглушене хлипанє або стогнанє конаючих.

По хатах, де єще живі люде, блимає світло, меркотячи в віддали і мовь острі ножі прорізуючи пітьму. Малому Германови ще страшнїйше робит ся, коли глядит на тоті світла, — він аж теперь почуває цїлу пропасть своєї самоти, свого сирітства, — єго зуби мимовільно цокочут, колїна підшпотуют ся і делькотят, світ починає крутити ся перед.

Але як зробит малюнок на ножі подунув холодний вітер від сходу, відсвіжив єго. Він ходит улицями, що хвилї озираючись. Але голод не перестає му докучати, прогонює  поволи все друге, прогонює і страх, і підсуває єму нову, смілу гадку. Германовн нїт-коли довго розважувати, — він тихими кроками, мовь кіт, краде ся до першої-лїпшої хати, у котрій невидно як зробит малюнок на ножі, де, значит, всї вимерли. Перша, до котрої підійшов, була замкнена, — добувати ся, дарма річ, сили нема.

Він як зробит малюнок на ножі к другій. Хата стояла роствором, і Горман війшов до середини. Насамперед полїз до полиць, до мисника, — всюди обшарив, щоби найти бодай чим-тим занести ся.

Єму пощастилось найти здоровий кусень хлїба. Ухопивши єго, він аж стрепенув ся і в безумнім переполосї пустив ся утїкати з хати.

Заспокоївши голод, хлопець засунув ся під  якійсь пліт в лопушє і заснув мовь убитий. Другого дня збудив ся значно покріплений, — особливо утїшив єго ясний, теплий, сонїчний день, при котрім щезали всякі страхи. Він побіг по улицях, не богато зважаючи на крики і плачі докола. Думка про власну смерть не заходила єму в голову, а з вчерашкого хлїба єще добрий кусень лежав у него за пазухою, — голоду не бояв ся.

Аж ось він попав на одну улицю, по котрій возили мерцїв з трупарнї на кладовище — далеко за місто. Він зразу цїкаво приглядав ся всему.

Вози за возами тягли ся улицею довженним рядом, обладовані трумнами, на борзї позбиваними з неструганих дощок. Крик та завід осирочених не вмовкав, — товпами перли ся люде різних станів улицею, богато навіть по дорозї падало зараженних. Германа пробіг мороз, коли поглядїв на ту страшну, безконечну процесію, — він що духу почав утїкати з тої улицї, сам не знаючи куди, щоб лиш в далеки, глухі закаулки. Але ще довго опісля вму причував ся гуркіт трумн, накиданих купами на драбинні вози та тягнених по вибоїстій, каменистій улици, — прочував ся єму той плач болїзний і лякав єго нераз серед тихої ночи.

Куди блукав він до кінця сего як зробит малюнок на ножі, як проводив слїдуючі, він докладно не тямит.

Незвичайні, а на єго молодий организм надто сильні враженя приглушили єго память. Він тямит тілько те, що часто добував ся до пустих хат, пертий голодом, і шарив на-потемки по кутах, поки як зробит малюнок на ножі надибав де яку страву або кусник хлїба.

Чим далї, тим більше лишала єго память, — єму ставало якось горячо в голові, в грудьох, а перед очима часто крутили ся червоні колеса, — вкінци всьо щезло, темно

Він прокинув ся в якійсь обширній світлици, в котрій, не знати чому, було дуже холодно. Він лежав на ліжку, прикритий коцом і дрожав. Сонце, бачит ся, саме заходило і косим промінем  освічувало блискучу, лякировану, чорну дощечку над єго головою.

Круг него богато других ліжок — стогнанє, оханє Якась баба в чорнім тихо-тихо ходит докола і заглядає до хорих. Він дуже  єї злякав ся і затулив очи. Знов забутє

Мовь крізь сон до єго слуху пробиває ся пискливий, незносний голос, що довго-довго, одностайно приспівує.

Він відкись нїби знає, що се шпиталь, але як він сюди дістав ся і чому — не знає.

Герман не знає і до нинї, як довго лежав в шпитали, на яку слабість, відки єго взяли і за яку як зробит малюнок на ножі. Враженя з того часу мелькают в єго голові, мовь відблиски далеких блискавиць.

Був сумний, осїнний день, коли єго випустили зо шпиталю. Вийшовши після довгої недуги першій раз на свіжій воздух, він почув ся такій безсильний, покинений всїми, несвідущій того, що теперь починати, — страх переняв єго серед тої широкої, безлюдної улицї, так як колись в ночи при видї огників, що ту і там блискали з вікон.

Він ледво міг собі пригадати, що таке з ним дїяло ся перед недугою. Єму збирало ся на плач, — але якось здужав перемочи себе і пійшов, куди очи видят, чалапкаючи своїми маленькими ніжками по болотї улицї.

— Герш, Герш! А ходи сюда! крикнув хтось на него з боку жидівскою мовою. Хлопчина обернув ся і побачив невеличкого, зизоокого жида з рідким, жовтавим поростом на бородї.

На жидї була дрантава бекеша і чоботи, облиплі по самі кістки густим болотом. Германови зразу чудно стало, що́ хоче від него той незнакомий жидок, — і він мимоволї підійшов к нему.

— Не пізнаєш мене? спитав жидок.

Герхман кивнув головою і випулив на него очи.

— Я Іцик Шуберт, — знаєш? Моя бабка там жила з твоєю мамою, — знаєш?

Герман ледви-не-ледви пригадав собі Іцка, але на згадку о матери, сам не знаючи чому і про що, заревів на весь голос.

— Ну, ну, не плач, — сказав жидок благим, добродушним голосом.

Видиш, і мої померли, — що робити? Всї померли, всї до одного, — додав він сумно, немовь як зробит малюнок на ножі до себе, — і Тавба і бухер,— як зробит малюнок на ножі Ну, ну,—ша-тихо, небоже — плач непоможе! А я гадав, що і ти капорес, а вно ти ще живий!

Герман нїчого не говорив, тілько хлипав і обтирав очи рукавом.

— Знаєш що, Герш, — сказав Іцик, — ходи зо мною.

Герман видивив ся на него, мовь не розумів того слова.

»Куди?«

— До Губич! Там у мене хата є, — і кінь є, і візок, — поїдемо з весною платянки міняти. Хочеш? Ей, то файно так жити, — і твій тато пійшов, та бідний умер!

Герман не мав куди повернути ся, — не мав де ночи переночувати, а Іцик не хотїв єго покинути і того таки дня попровадив з собою до своєї хати.

Холера вже притихла, відколи пішли осїнні холоди та слоти, але люде ще не вспіли отямити ся після страшного нещастя. Загалом, по улицях рідко видно було чоловіка, а де і показало ся людске лице, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленїле, що, бачило ся, ті люде повиходили іно що з вязниць, де довгі лїта конали в вогкости, холодї, пітьмі та всїляких муках.

Дорога до Губич була не близька, а ще до того розмокла, иляста земля чіпляла ся ніг, важила мовь кайдани, так, що нашим пішоходам дух захвачувало з натуги.

Але мимо силуваня они ішли так поволи і незначно, мовь слимаки. Іцик ще як ще, — але схорований малий Герман! Тому мало що не до смерти приходило ся, заким долїз до Іцкового помешканя. Єго добродушний опікун і нїс єго на руках і провадив,— радше сказати, волїк за собою, і приговорював, додавав сили.

Як зробит малюнок на ножі в ночи они дочапали до цїли і Герман, скоро допав лавки, повалив ся і заснув, мовь забитий.

Губичі, досить велике село, розложене здовж річки Тисьменицї, на половинї дороги межи Бориславом а Дрогобичем. На північ від села здвигає ся високо до гори споховаста площа, а на полудне ще висші горбки переходят в другу високу площу, на котрій пишно красує ся невеличкій, чотироугольний, самий дубовий лїс, Тептюж.

Само село розсїло ся на низькій рівнинї, широкій на яких-де тисячу кроків, котра тягне ся від Як зробит малюнок на ножі узгіря гет-гет долї Тисьменицею аж до Колодруб, де лучит ся з великою днїстровою долиною. Околиця Губич відзначує ся тою, властивою підгірским сторонам красотою, котрій рівної не подиблеш деїнде. Не побачиш ту анї як зробит малюнок на ножі шпилїв височенних Бескидів, анї голих пошарпаних скал Чорногори, анї стрімких, вимулилистих урвищь гір заднїстряньских.

Ту круговид в дивній гармонії показує вам чаруючу заманчивість і різновидність гірскої околицї, і розгонисту ширину та одностайність околиць подільских. Мила, не грандіозна і страшна, а якась домашна, близька серцю розмаїтість барв, предметів, як зробит малюнок на ножі, — риси все круглі, лагідні, гармонійні, — ріки невеличкі, прудкі, чисті, — воздух здоровий, як в горах, але без тої гірскої різкости, котра так швидко стає прикрою, — а при тім всїм широкій вид на далекі, легко филюючі рівнини, на сотнї нив, перелїсків та осель людских, роскинених то рядами, то живописними групами, то пестрою шахівницею

Житє Германа пішло теперь дїйсно новим ладом.

Іцик був чоловічок добродушний, не зовсїм сильного характеру, навиклий з малу хилити голову перед всяким »зі своєї віри.« З »гоями« він обходив ся, як кождий другій, — сварив і гантелив одних послїдними словами, підлизував ся другим, шахрував і ошукував кождого, де і як міг, не роблячи собі з того зовсїм нїякої важности.

В загалї ту Герман першій раз пізнав, що то за народ тоті »гої,« і єго хлопячій розум швидко покмітив, що в кождого з »жидівскої віри,« так сказати, двоє лиць: одно, котре обертає ся до хлопа, у всїх однаке: гидке, насмішливе, грізне або хитре, — а друге, котре навертає ся до своєї віри, і тото лице нїчим не різнит ся від лиць других людей, значит буває у кождого відмінне: добре або зле, хитре або щире, грізне або ласкаве.

У Іцка тото »своє« лице було дїйсно щире і ласкаве, тож малому Германови, що на своїм віку не зазнав нї ласки, нї вигоди, нї пестощів, аж теперь відкрила ся нова, яснїйша сторона людского житя. Уже само житє на чистім, здоровім воздусї було для него великим щастєм. Він, що довгі лїта, — перші свої лїта, дусив ся в затхлім, нездоровім воздусї перелюдненого, нехлюйного передмістя, теперь повними грудьми, роскішно надихував ся чистого сельского воздуху, аж єму кровь живійше грала в тїлї і світ крутив ся, мовь пяному.

Іцик приладив му вигідне леговище, сухе, тепле, простірне, — і Германови той тапчаник з простим сїнником і старою бекешою замість колдри видавав ся Бог знає якою пишною постїлю, відай тому, що і у єго опікуна не було лїпшої. Страву варив Іцик сам, а малий Герман помагав єму, як міг, — та хоть нераз і не зовсїм смачно зладжена, она смакувала як зробит малюнок на ножі як найлїпше, бо була приправлена голодом.

Загалом сказати, Іцик обходив ся з Германом, як з рівним собі, бачив єго зручність і справність, і радив ся з ним, мовь зі старшим, перед всяким дїлом. Сама єго натура, блага і податлива, не приводила єму і на голову думки — взяти твердо в свої руки хлопака, призвичаювати єго до беззглядного послуху, як як зробит малюнок на ножі любят робити другі опікуни, котри хотячи нїби наломити свого вихованка на добру дорогу, прибют і приголомшат бідну дитину доразу, а коли оно, тумановате як зробит малюнок на ножі позбавлене власної волї і живости, улягає без супротивленя їх забагам та безглуздим розказам, хвалят ся, що »ось то ми!

порядок у нас мусит бути!« — а нї, то на додаток кидают дитинї в лице своїм хлїбом: »на чіїм візку їдеш, того пісню співай!«

Зимою Іцик почав учити Германа читати і писати, — розуміє ся, по жидівски, бо инакше сам не умів. Наука ішли досить тупо. Герман виріс в обставинах так несприяющих розвиткови духової спосібности, що лиш вроджена завзятість могла помочи єму побороти початкові трудности.

Єго як зробит малюнок на ножі, бистрий і понятливий в щоденнім, житю, в звичайних річах, — при науцї показував ся такій тупий, непамятущій і неповоротливий, що навіть терпеливий і добродушний Іцик нераз лютив ся, кидав книжку і на кілька годин переривав лекцію.

Однакож мимо єго терпеливости і Германової пильности, они через зиму не дуже далеко зайшли при неприступнім, механичнім способі науки.

За то, як прийшла весна, настало тепло, погода, — то тогди почало ся житє для Германа! Іцик впрягав конину до візка, накупувавь в містї всїлякого подрібя, якого потребуют селяне, і гайда з тим добром по селах! Яка утїха була для Германа, сидїти з заду на возї на скринцї: — з переду і з заду копицї онуч і всїлякого »фурфантя,« а понад тими сїрими купами ледви виглядає мала головка жидика в дрантавій як зробит малюнок на ножі, зі здоровими румянцями на лицях, румяна, весела.

Кругом пишні зелені поля, шумячі дуброви, блискучі сріблисті річки, а над головою погідне; голубе небо, — і тепло, сумирно, любо довкола, — голоси пташенят зливают ся з черкотом сверщків, шелестом зеленого листя, шваркотом потоків в одну далеку, стрійну гармонію щастя, величи і спокою.

Ех, кілько то разів нагадує Герман Гольдкремер, миліонер, єще і теперь тоті часи свого веселого, вольного, правдиво циганьского житя! Він нагадує їх, не то щоби з якоюсь особливою радостею, — він з погордою дивит ся теперь на тогдишну бідність, на забіги о пару крайцаров, на утїху, коли їм удало ся виміняти богато онучок — єго навіть злит тота тиха радість, тото вдоволенє, яке чув тогди; але все таки якійсь тайний, незнаний голос шепче єму, що се була найщасливійша пора єго житя, що тихе щастє, сумирні, погідні дни, котрі прожив в бідности, на Іцковім візку, не вернут ся для него нїколи.

А то їдут бувало дорогою посеред піль: довкола нї живої душі, як зробит малюнок на ножі ще не достигло, — легенькій вітрець филями-филями клонит важке колосє половіючого жита.

Вусатий ячмінь денеде вирізує ся ясно-зеленою пасмугою, а озима пшениця гордо похитує ся на своїх стрійних, гладоньких стеблах. Куди оком кинь, не видно хати людскої — село в долинї. Далеко-далеко на сходї розілляла ся зеленим, пахучим озером лука, і відтам доносит вітер дренькіт кіс та декуди видно ряди немовь великих білих комах, що порпают ся в зелени — то косарі.

Іцкова конина немовь і собі рада тій величній тиши, тому теплу і запахови, іде нога поза ногу мягкою »польскою« дорогою, зриваючи час від часу головки конюшини на ходї. Іцик мурликає під ніс якусь жидівску пісеньку, мабуть: »Finsterer bałygułeh,« — батіг застромив за пояс та повільно росхитує головою на лїво, на право, немовь роздає поклони тим пречудним, благословенним нивам, тій луцї далекій і тому Дїлови синьому, що з заходу сонця вистрілив високо в небо своєю тяжкою масою, круглими лїсистими верхами, та мріє в віддали, величний, спокійний, непрослїдимий, немовь шмат неба, котрим природа для большої вподоби замаїла наші гори.

А малий Герман за той час сидит посеред куп онучок, струже дещо, та веде сам з як зробит малюнок на ножі всїлякі розмови немовь се він онучкарь, а до него приходят баби і торгуют ся з ним.

Але ось они з'їхали з гори.

За ними схопив ся туман пороху, — перед ними зеленїют верби, вишнї; сріблит ся річка межи хатами, іграют дїти на вигонї, бродит худоба по оборах: село. Герман схапує ся, щоби отворити лїсу і швидко запирає єї, скоро візок проїхав, та біжит за ним, бо вже чує гавканє довкола, — вже з присп посхапували ся пси і біжат громадою привитати гостя.

Дивачний стрій, ще дивачнїйшій візок побуджує їх до лютої затеклости, а кілько раз Іцик або і Герман протяглим, проникливим голосом закричат: »Мїняй онуцї, міняй!« — то пси аж заливают ся, аж землю рвут під ногами з превеликої люти. Они гурмою біжат довкола візка: деякі уїдают на конину, котра хитає головою на всї боки, немовь розкланює ся добрим знакомим, а як котрий пес надто вже до неї надскакує, форкне і підійме голову до гори, тай далї.

Другі взяли на око онучкаря, — біжат попри віз, хапают зубами за колеса, але все дармо. Германови робит превелику утїху тота як зробит малюнок на ножі лютість псів, — він дразнит їх прутом і голосом, та регоче ся до роспуку, коли якій смілїйшій зведе ся на задні лаби, щоби скочити на віз, — віз тимчасом пімкне.

а бідний псиско аж перекарбуляє ся з розмаху в поросї.

Аж ось по хатах, по оборах ворушня, гамір, крик, біганина Баби, хлопцї, дїти, — все біжит на-впроцапи на улицю, доганяє міняйла. Але міняйло немовь не бачит їх, немовь не чує, як кричат: »жиде, жиде, а зажди но!« Він бачит, що їх ще мало, їде далї, де на містках та по оборах піджидают другі, і єще раз затягає своє протяжне: »Мїняй онуцї, міняй!« Аж як зробит малюнок на ножі він зупиняє конину, кидає їй кулак сїна і обертає ся назад, щоби видобути скринку з всїляким добром, за котре промінюют селяне платянки.

От тут зачинає ся житє рухливе, говірке, веселе! Ту і для Германа робота. Охочих до мінянки купа велика: одні відходят, другі надбігают,— Іцкови годї всїх заспокоїти. Герман і воза пильнує і сам дещо торгує, — на него Іцик здав сельских дїтей, котрих найтяжше обігнати ся, а найлекше одурити.

Герман ще і теперь з усміхом згадує, як то він шпарко увивав ся межи сельскими хлопятами, як швидко відправляв їх, як зручно умів підсунути кождому то, чого той хотїв, і брав від него шмат у-затроє більше, як варт товар. І кілько то було сварів, криків, проклятій на тих сельских вигонах. Особливо з жіноцтвом була тяжка рада.

Упре ся одна з другою і не вступит ся: дай їй тото або тото за тілько онуч! Але тут Іцик був уже зовсїм не той, що дома: упре ся і собі, і насварит на бабу і споганит їй всю родину, і таки поставит на своїм. Довго тягнут ся торги та передирки. Іцик поволеньки підганяє конину горі селом, все в супроводї цїлої гурми сельских хлопят та дївчат, у котрих нема платянок, і котрим зависливо дивити ся на ножики, перстенї та скиндячки, що другі понамінювали.

Поволи їдучи горі селом, візок чим раз то більше наповнює ся платянками, — Іцик поглядає на їх наскидані копицї і засукує руки, — знає, що швидко набере ся в него сотнар і буде мож везти до ливеранта в Дрогобичи.

Аж ось они серед села, против широкої, мурованої корчми. Іцик звертає конину на брудне, обширне подвірє. Арендарь Мошко єго знакомий. Ту він пообідає, — розуміє ся за гроши, — печених бараболь і молодої  цибульки, як зробит малюнок на ножі побалакає »зі свею вірою,« — ту і конину попасе і онучки в коморі зложит за час, бо єму невигідно з ними возити ся.

Єго приймают радо, — єму так любо посидїти в тїснім ванькири, заваленім трохи не до повали бебехами, — єму так любо гуторит ся серед вереску жидівских бахурів, та уриваної бесїди двох селян, що широко розсїли ся в корчмі на лавцї, випили по півкватирцї, люльки позапікали та пикаючи час від часу перекидают ся кількома словами.

І Германови добре та любо побігати на дворі з арендарскими хлопцями, покричати, побороти ся, покарбуляти ся на мягкій мураві. Сонце саме в полудни. Жарко, аж душно. Комарі та овадня докучают Іцковому коневи, котрий дармо форкає та обмахує ся хвостом, гризучи пахучу., свіжу траву, що єму докинули арендарові хлопцї. Дїтьом жаль коня, — они берут ся обганяти єго від овадів, а коли їм то навкучит ся, поналамуют зеленої, широколистої вербини і обтичут нею коня для якого-такого захисту.

Сонце хилит ся з полудня.

Іцик відпочив, покріпив ся, напоїв коня, шмати позносив до арендарскої комори і зложив до свого таки мішка, що там стоїт лишень про тоту потреб. Пора в дорогу. Візок порожний легко котит ся і туркоче дорогою. Іцик живо підганяє коня і знов затягає своє: »Мїняй онуцї, міняй!« Починают ся давнїши сцени, торги, крики, біганина, — і знов міняйлів візок їде, немов у парадї, наповняючи ся поволи платянками. Вже сонце гет-гет похилило ся, заким Іцик зміг покінчити з бабами, — ось і селу конець.

Знов біжит Герман відпирати лїсу, — тим разом они виїздят тихо, пси утихомирились. Їм знов приходит ся їхати під гору, посеред поля, далеко-далеко глинистою дорогою.

Але дорога суха, візок теркотит по трудю, — Іцик швидко поганяє, бо на вечер їм треба стати в другім селї, у знакомого арендаря на ніч. »Вйо-y, косью! Гайта! Вйо-y!« покрикає раз по разу Іцик і знов зачинає мурликати під носом протяжну пісеньку:

»Finsterer bałygułeh!« І далї, далї, далї!

З села до села, з гори в долину, через річку, горі, горбками, посеред піль, поперек лїсів тягне ся повільно їх теркотячій візок, розлягає ся самотно проникливий Іцків голос. Зміна за зміною, а житє все одно!

Околиця за околицею, а край все один, краса все одна, — вічна, ненагдядна, супокійна краса пречудового Підгіря

II.

Споминки уколисували Германа.

Він чув, як у внутрі єго немовь таяв якійсь давний, довголїтний холод. Цїлі роки він носив єго в собі, — цїлі роки, від коли оженив ся, — він чув, що якась судорога сцїпила єго грудь і притупила в нїм всяке людске чутє.

Вчера вечером, їдучи сюда, він проїздив через Губичі. Єму прійшлось минати давно знакому, похилену і на пів розвалену Іцкову хатину.

Теперь она вже в третих руках після Іцка. Перед нею дві верби головаті і стара поломана лїса. Як зробит малюнок на ножі покривились і позападали в землю, віконця позатикані шматами. Кілько сот разів він переїздив коло неї, а нїколи не прийшло єму на думку, заглянути за високій пліт, хто ту жиє? Вчера, не знати як і відки, прийшла єму тота думка. Він велїв зупинити бричку як зробит малюнок на ножі став на ноги, щоб заглянути через пліт.

Троє жиденят бавило ся на подвірю коло невеличкої, занедбаної шіпки, де колись стояв Іцків кінь. Двоє дїтей були кругли, повновиді, чорноокі і дуже веселі. Третій, троха більшенькій хлопчина, держав ся якось осторонь від них, забавляв ся, видно, неохотно. і робив все, що як зробит малюнок на ножі казали менші. Єго лице було зовсїм не подібне до тамтих, — певно се був якійсь знайда або вихованок.

Дївчинка, лїт коло 6, лютила ся часто на него, термосила єго за руки, за уха, щипала в лице і збиткувала ся над ним, — але він не плакав, не кричав, навіть не кривив ся, тілько жалібно дивив ся на ню.

Видно, бояв ся і єї, і єще гірше матери, котра в тій хвили кричала на когось в хатї.

Герман не міг довше дивити ся на таку забаву межи дїтьми. Він сїв і казав нагнати конї. Єго живо вразив той тревожний, болїзний погляд хлопчини, що не кричав і не плакав, коли другі над ним збиткували ся.

Теперь єму пригадалп ся єго давні забави серед селяньских дїтей. Як они радо пріймали єго, як любо було бігати з ними, плести вінки з лоташу весною, ходити по лїсї за грибами та оріхами в осени, як часом Іцик не їхав по селах. Чому они чули ся рівні, а ту вже між малими, одної віри, така неприязнь?

Але швидко пригадав ся єму єго власний син, що з маленьку ще любив цвігати батогом малих песків аж до крови, що як зробит малюнок на ножі дїтей без причини кидав в рови, що для забави нераз брискав на кухарку окропом.

Пригадала ся єму єго жінка і вся домашна погань, — і чоло єго насупилось, а з поміж стиснених уст вирвало ся якесь жидівске проклятє.

Але дальші споминки з давнїйших лїт успокоїли єго.

Теперь уже не тиха, безнадїйна бідність виднїла ся в тих картинах, що пересували ся поперед єго очи. Нї, ту вже почала ся боротьба о богацтво, — боротьба страшна, завзята, щоденна. Ту Герман міг слїдити від самого початку, від малесеньких зародів, як росли, розвивались і множили ся єго тисячі, доки не дійшли до миліонів, як поборювали і пожирали без лїку як зробит малюнок на ножі, як опутували і висисали без лїку народа, як ширили довкола без лїку нужди, бідности, знищеня, і єму самому попри всїх достатках і роскошах таки не принесли того, що називає ся щастєм, вдоволенєм.

Давнїйше упоювали єго перші удачі, в єго груди часом щось метало ся і скакало з радости, — але теперь не стало і.

Єго капитал ріс і множив ся мовь заклятий. Нинї першій раз він оглянув добре, відки набирав соків, — і зляк ся, зляк ся самого себе, зляк ся свого богацтва. Не тому, щоб так надто зрушила єго доля тих тисячей, у котрих єго капитал відняв щоденний хлїб, так як велике дерево ростучи відіймає животні соки з дрібної трави кругом.

Нї, доля тих бідолахів не дуже там займала Германа. Не того єму стало страшно, що тисячі не мают через него чим занести ся. Він був забобонний, і єму в тій хвили причували ся тілько тисячі проклятій, котрі найшли на єго голову. Єго богацтво якось страшно в тій хвили затяжіло на нїм. Єму не знати відки, прійшла думка, що богацтво — то потвора о сто головах, котра пожирає - пожирає других, але — хто знає, — може відтак як зробит малюнок на ножі і єго. Він мимоволї глипнув на образ, залитий теперь ярким сонїчним світлом.

Газелї десь немовь пощезали, зблїдли серед яркого світла, — тілько звої вужа блищали, мовь золоті, живі перстенї, готові туй-туй обхватити свою добичу, — а очи, тоті зачаровані, огнисти очи так і впивали ся в Германа, так і проколювали єго.

Єму стало моторошно. Він зажмурив очи, щоби обігнати ся світла і як зробит малюнок на ножі привиду.

Якимже способом доробив ся Герман Гольдкремер такого огромного маєтку? Три лїта пробував він у Іцка Щуберта. Здоровий воздух, супокій, части проїздки зовсїм відживили єго. Єго лице почало наливати ся здоровою краскою, рухи були живійши, ба навіть память і поворотність значно вбільшила ся. Герман ріс, дужав і поправляв ся на диво, хоть слїдів молодших лїт ще лишило ся немало в цїлій єго вдачи.

Він нераз лютив ся за марницю, нераз нападала на него давна лїнь і він сидїв, зложивши руки, дїлими днями на лавцї, не кажучи і слова до Іцка. Але все то не псувало між ними доброї згоди.

І певно Герман був би від тих хиб вилїчив ся, якби був довше пожив в Губичех. Та не так оно склало ся.

Герман до як зробит малюнок на ножі ще тямит тоту зимову ніч, в котру постигло Іцка нещастє.

Він цїлий день сидїв сам в хатї та нетерпеливо вичікував свого опікуна з Дрогобича. Іцик поїхав на торг. В день мороз попустив, сонїчко світило ясно, а зо стріхи капало аж любо.

Як зробит малюнок на ножі над вечер надтягли сїрі хмари і почало лїпити широкими пластами снїгу. Швидко і світа не стало. Смеркло ся доразу, а снїг все лїпит та лїпит. Тихо довкола, вітру нема. Герман затопив в печи, сїв на припічку і жде, але Іцка як нема, так нема. Дорога як зробит малюнок на ножі село іде попри хату. Ось Герман чує, гейкают якісь торгові, вертаючи домівь. Він вибіг, щоб роспитати про Іцка. »A певно вже десь їде, ми єго ще лишили в містї,« — відповів селянин.

Знов Герзіан чекає. Огонь сичит і тріскотит в печи, — він добув гороху і почав пражити єго в грани, а для Іцка зварив кількоро яєць. Ось під ніч потис мороз, позамальовував шиби ледовими, дивними квітами. Далї зірвав ся і вітер, почав бити снїгом о шиби, свистїти серед крутих берегів, термосити і виривати китицї в стрісї. Огонь погасав, — Германови ставало лячно, він докладав полїн, і раз-в-раз притулював лице до вікна, чи не почув теленьканє Іцкового коня.

Не чути нїчого. Крізь шпари в стїнах потягає з надвору холодом. Германови здає ся нараз, що десь звонят, волосє зводит ся гору на голові, — думка про пожар пролїтає в. Він прислухує ся, — нї, не чути нїчого. Ось, засвистїв, заревів, завив вітер дужше нїж вперед, — немовь стадо скажених вовків летит до села, виючи з голоду, та копотячи серед снїговійницї.

Від селяньских дїтей Герман наслухав ся повістей про злодїїв, що в бурливі ночи добувают ся до хат, — і ось єму причуло ся, що ктось скрипнув сїнешними дверми і легенько.

ступає-чалапкає по сїнех, мацає руками по стїнах — виразно чути шолопанє чим раз то ближше хатних дверей Герман хоче кричати, але чує, що щось здавило єго в горлї; він сам не знаючи, що робит, втиснув ся в темний, тїсний кут за печею, — холодний піт виступив єму на чолї, — все тїло дрожит, — він шо хвилї жде, що осьось двері отворят ся, а в них покаже ся страшне, обросле лице злодїя з огромною булавою та з широким, блискучим ножем за ременем.

Але хвиля за хвилею минає, — не чути нїчого окрім проразливого завиваня бурі. В Германа поволи дух вступає, — але він уже не сміє встати зі свого кута. Розгорячкована уява як зробит малюнок на ножі єму на память повісти про »страччуків,« що робят ся з нехрещених дїтей, закопаних денебудь під плотом, під вербою. Єму здає ся, що щось чупкає по подї, — він тревожно піднїс очи в гору, де було в підвалї старим звичаєм вирізане маленьке віконце.

Мороз пробіг по єго тїлї! Єму бачит ся, що віконце ворухнуло ся, що піднимає ся поволи-поволи в гору а за ним виднїє ся чорний, глубокій отвір. Він замер зо страху, не можучи відвернути очей від віконця. Єму зазвенїло в ушех, — бачило ся, що як зробит малюнок на ножі нїм самім, в серединї, ворушат ся якісь дикі, тревожні голоси, піднимає ся крик, замішанє без єго волї.

Нещасний хлопець безумів зо страху і ожиданки. Але голоси не унимают ся, стают що раз різші, голоснїйші, — якесь уриване теленканє пробиває ся крізь змішаний гамір. Герман хвилю єще сидїв, мовь мертвий, не знаючи, чи дїйсно сесь гамір підняв ся в єго нутрі, чи може доносит ся з надвору. Але одної хвилї застанови було досить. Він зірвав ся, немовь в якійсь роспуцї і одним скоком був коло вікна.

Гамір роздавав ся як зробит малюнок на ножі на їх оборі, — видно якісь все чорнїйші тїни, чутно теленканье кіньскої упряжи, — ах.

як зробит малюнок на ножі

Іцик, Іцик приїхав!

Гамір під хатою Загримали до дверей. Герман побіг відчиняти, і ще швидше влетїв до хати, так лячно, темно, холодно було в сїнех. Чи се знов єму причуло ся, чи то направду він чув глубоке, тяжке стогнанє десь під землею? Він дрожачи судорожно, докинув дров до огню і обернувши ся лицем до дверей, ждавь, хто вийде.

Двері отворили ся, і повільно, важким поступом увійшло чотирех селян, несучи кровавого, ледви живого Іцка, з котрого груди видобував ся часом глубокій, роздираючій стон болю.

Герман застив на місци з переляку, побачивши той кровавий, страшенний привид. Він притис ся до печи і не смів кроку зробити.

— Поволи, Максиме, поволи! приговорював один селянин другому. Бережно держи за руку, — не видиш, що кровь аж крізь бекешу виступає?

— Тож то бідний Іцко мусит десь болечку терпіти! відозвав ся Максим.

Іцик знов застогнав, але так страшно, що Германови волосє в гору підвело ся на голові. Селяне положивши єго опікуна на постели, взяли ся перевязувати єго рани, як самі уміли — (цирулик, за котрим післали до Дрогобича, не швидко надійде в таку негоду!) — а Максим, гріючи заморожені, кровю обтеклі руки над огнем, почав шептом росповідати Германови, що за нищастє постигло Іцка.

— Ну, видиш, небоже, — почав Максим хитаючи головою, — як то нещастє нераз чоловіка здибле на гладкій дорозї!

Як зробит малюнок на ножі то ще от-яке! Най Бог кождого боронит тай заступит від такого! От, видиш, їдемо ми дорогою понад Герасимове бережище, — ти знаєш, де оно, — він там за селом над рікою той берег крутий та високій, — їдемо собі, віз за возом, — а ту вітер у споду реве так, що Господи! Снїг так і жбухає межи очи, — конї ледво лїзут, — страх! Аж ось кум Стефан, що передом їхав, — кричит: Гов! —Ми всї: »Що таке?« А Стефан повідає: »Слухайте! Ту щось страшного, — якесь нещастє!« Слухаємо, — дїйстно у споду, у берега щось стогне, та так страшно, болїзно, що нам аж кровь застила в тїлї.

»E, говорит Панько, може, — дух святий при нас! — поганець якій нас манит в западню?« »Що ви, куме, — відказує Стефан, — як зробит малюнок на ножі видно якійсь чоловік ішов, або їхав, не спостеріг ся добре, тай упав з кручі. Ходїт, панове, — треба ратовати живу душу!« Панько каже: »Ta бо я бою ся!

Мене ляк зносит!« А ту стогнанє раз в раз зі споду чути, нїби грішна душа в пеклї пити просит. Ми всї зійшли ся в купу, — що ту робити? »Ходїм, — каже Стефан, — а кума Панька лишім коло коней.« Пішли ми.

Ну, а знаєш, якій кусень треба обходити, щоби дійти на сам берег ріки. Заки ми туди дібрали ся, заки що, — то може з пів години минуло. Вїтер аж землю рве з під ніг, — аж лїд на ріцї тріщит, а снїгом бє в очи, нїби лопатою. Господи, плюта така, що хоть зараз гинь! Темно, погано Ми побрали ся за руки і ідем на помацки туди, де-стогнанє чути. Дивимось, — лежит щось чорне на леду і не рушає ся. Ми підійшли — кінь посеред роздрухотаних саней. Певно хтось з дороги схибив та перевернув ся долї бережищем.

Оглянули коня, — неживий. Ідемо далї, — а твій бідний Іцко лежит на леду і вже от-от, ледво стогне! Господи як зробит малюнок на ножі воля! Таке нещастє на чоловіка!

Максим, оповідаючи, грів прозяблі руки над огнем і пикав люльку. Герман не плакав, тілько дрожав і поглядав скоса на постель. Єму страшно було перед тим покалїченим, кровавим, стогнучим тїлом, що колись було єго опікуном.

Він просив Стефана і Максима, лишити ся з ним через ніч коло слабого, але газди всї обіцяли прийти, скоро поідвозят худобу до дому. Іцик лежав без памяти, говорити не як зробит малюнок на ножі, і бачилось, не пізнавав нїкого. Герман раз лишень поглянув украдком на. Голова була позавязувана хустками, крізь котрі повиступали огромні плями крови. На бородї і волосю скріпла кровь, бекеша і сорочка як зробит малюнок на ножі, уста посинїлі, очи бездушні, вираз лиця страшний!

Аж десь над як зробит малюнок на ножі, коли буря троха стихла, приїхав цирулик з Дрогобича і почав сварити та лютити ся на селян, що брали ся самі до перевязки ран, а не знают тому ладу.

— Алеж, пане, — відповів Стефан, — таж доси був би згиб чоловік!

Ми як зробит малюнок на ножі що-то, а кровь затамовали.

— Мовчи, стара торбо! гаркнув гнївно цирулик. Ти відки знаєш, що був би згиб? Як ти можеш то знати?

Стефан, хоть був на слова досить острий, змовчав, а як зробит малюнок на ножі почав розглядати рани, і запевно мусїв признати в души, що перевязка зовсїм не була так плоха, як думав з разу. При помочи селян, котрі почали увивати ся, немовь ту ішло о ратунок їх наймилїйшого свояка, перемито рани і тогди аж можна було розглянути, що таке покалїчено у Іцка.

Здаєсь падучи з високої кручі, він упав насамперед на лївий бік о острий, вистаючій камінь, бо лїва рука була зломлена понизше ліктя, а крім того в самім рамени була глубока рана. Відтак тїло переважило ся на право, при чім Іцик о другій камінь покалїчив ся.

Цирулик побачив, що біда, і коли люде, а як зробит малюнок на ножі жінки, котрих зійшла ся повна хата, запитали єго, чи вийде Іцик, — він стис плечима і сказав, що велике би диво було, як би дожив до завтра.

Цирулик сказав правду. Іцик умер ще того самого дня, не прийшовши і хвилю до памяти.

Герман не плакав на єго похоронах, — єго тїло все ще дрожало зо страху від тої ночи, — страх витискав всяке друге чутє. Він ночував у арендаря губицкого, котрий заразом взяв опіку над Іцковим маєтком, щоб нїби зберечи єго для Германа.

Герман пробув у него до весни, не знаючи, що дїє ся з тим маєтком. Аж коли громада упімнула ся о як зробит малюнок на ножі дїло, — арендарь показав якісь рахунки, якісь Іцкови квіти, — хату і огород Іцків спродано, а по сплаченю довгів лишило ся для Германа 92 гульденів, котрі арендарь віддав єму до рук. Герман з тою сумою вийшов з Губич, — пішов в світ щастя шукати, — і тота сума була першою як зробит малюнок на ножі єго міліонів.

Так закінчило ся для Германа супокійне сїльске житє.

Теперь сидячи за писемним бюрком перед рахунковою книжкою в Бориславі, він, практичний, дїловий як зробит малюнок на ножі, не богато ваги привязував до наслїдків, які лишило тото житє в єго души. Він навіть силував ся глядїти на него згірдно, з висока, шукав в голові насмішливих слів для єго схарактеризованя, але мимо того єго думка раз-в-раз вертала до тих світлих хвиль, і не як зробит малюнок на ножі чому, єму все ставало лекше на сердци, коли згадував губицке житє. Він не тужив до него, не бажав, щоб оно вернуло ся, — але чув заразом, що теперішне житє серед достатку і роскоши зовсїм не лїпше від тамтого, — коли навіть не поганьше.

Він сам не знав, чому кождий раз  при думцї о Іцку і Губичех єму робит ся якось  так на души, як тому, хто блудячи в густім,  темнім лїсї, крутими стежками, нараз вийде на  невеличку поляну, залиту ясним, сонїчним світом,  заповнену теплом і пахощами цвітів.

Він почав думати про дальше своє житє під вагою того вражіня, і єму бачило ся, що ось він знов запускає ся в темний лїс, в котрім єму призначено блудити без виходу, — а доки, до якої цїли, — хто єго знає! Єму становилось чим раз тяжше, тїснїйше, — якось душно і лячно. Помимо сонїчного жару єму пробіг мороз поза плечима.

Він пішов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було у як зробит малюнок на ножі певної думки про заробок, до котрого при тім не мав нї вмілости нї охоти.

Кілька день він як зробит малюнок на ножі яко-тако на одержані гроші, але коли побачив, що гроші минают ся і подумав, що опісля він зістане зовсїм без нїчого, голий і голоден, переляк ся дуже і завзяв ся — радше туй як зробит малюнок на ножі, а не кивати більше тих грошей. Розуміє ся, з того завзятя також не булоб нїчого вийшло, колиб не щастливий случай, котрий показав єму якій-такій заробок.

В шинку, в котрім він ночував, зійшли ся одного вечера якісь чорні, страшні люде. Герман зразу бояв ся їх, але почувши, що бесїдуют меж собою по жидівски, підійшов ближше і став слухати.

Се були самі молоді, 18 — 20 лїтні парубки, як зробит малюнок на ножі завтра як зробит малюнок на ножі до Борислава »либати« кипячку. Герман довго слухав їх бесїди про те »либанє«, але не знав, що оно таке. Він запитав ся одного з них, котрий відповів єму, випиваючи душком склянку пива:

— Ну, а що? Хиба ти не знаєш, що як зробит малюнок на ножі Бориславі на всїх водах і багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смаруют.

Ну, то бере ся кіньскій хвіст, згонит ся ним поверх води, то тота ропа набирає ся на волосїнь, — як зробит малюнок на ножі з неї рукою зсуває ся до коновки. Тото називає ся »либати.«

— Hy, і деж дїває ся тоту ропу? спитав зацїкавлений Герман.

— Носит ся сюда до Дрогобича, — ту є такі, що куплят.

— А добре платят?

— Чому нї! за коновку пять шісток.

Ну, а як добре звивати ся, та за день дві коновки назбирає. Тілько ось носити біда!

Герман почав роздумувати над тою бесїдою. Щож, — оно то не зле, такій заробок. Хоть робота не гарна, то за те легка. А платит ся добре. Чомуж і єму не взяти ся до неї?

Він рішив ся, таки завтра іти з либаками до Борислава, і коли сказав їм о тім, они тїшили ся, — тілько жадали могоричу.

Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб »обляти« свій новий стан.

Од теперь почало ся для него нове житє, зовсїм відмінне від губицкого. Оно дїлило ся на два головні місця: Борислав і Дрогобич. Хоть дорога не близька, — либаки мусїли кождої доби отїпати там і відтам: вечером з повними коновками кипячки на коромеслах до Дрогобича, а рано з порожними назад до Борислава.

Першій день нової роботи особливо глубоко вдав ся Германови в тямку. Він живо нагадує ще теперь той холодний поранок маєвий, коли враз із пятьма другими либаками ішов стежкою поперек піль до Борислава. Они ішли через Тептюж, лишаючи Губичі з боку. Сонце сходило над Дрогобичем і облило кровавим світлом ратуш, костел і церковь святої Тройцї. Сюда ближше вила ся блискотячи мовь золота змія, Тисьмениця, і як зробит малюнок на ножі в віддали по каміню.

Дуби в Тептюжи іно-що зачинали розвивати ся, — за те сподом лїщина шевелїла вже своїм широким, темнозеленим листєм. Они ідут швидко, не розмовляют, квач у кождого через плече, — хто молитву, а хто і так собі дещо співає.

У кождого при боцї торба з хлїбом і цибулею, — се єго цїлоденна пожива. Ось они минули Теплюж, — перед ними поле зелене, свіже, — далї лука, замаєна цвітами, — знов горбок, через котрий гадиною звиває ся стежка, — і ось бориславска кітлина. Не доходячи самого села они розійшли ся по луках, по мочарах, — кождий вишукав собі місце, і стали до роботи.

Бориславска кітлина виглядала тогди ще зовсїм не так, як. Бїдне, підгірске, звичайне село розстелювало ся невеличкими купками будинків по підніжю Дїла понад потоком.

На пригірках від Банї і Тустанович були поля господарскі, а нижше луки і мочари. Але при всїм тім земля була якась не така, як звичайно. Якійсь дивний сопух виходив з неї, особливо теплими вечерами. Весною, коли ростаяли снїги і змякла глина, чути було виразно якісь рухи з земли, щось немовь тихій віддих, немовь пульсованє горячої крови в глубоких, невидимих жилах. Поміж народ ходили слухи, що на тім місци, де стоїт Борислав, були давними часами великі братобійчі війни, що ту поховано богато люда невинно побитого і що трупи щороку силуют ся встати на світ і силувати ся будут доти, доки не прийде їх час.

А тогди они проломлять землю, розвалят весь Борислав і пійдут  в світ воювати. Не знали бідні Бориславцї, говорячи собі зимовими вечерами сесю казку, що она аж надто швидко справдит ся, що страшна підземна потвора небавци вже прорве земну опону,  розвалит їх бідне, сумирне село і зруйнує до  тла їх і їх дїтей!

А тим менше знали і гадали они, що тота потвора, то зовсїм не трупи давних рицарів, а тота гидка, чорна воняча ропа, котра теперь випалювала їм сїножати, а швидко мала розійти ся по всїм як зробит малюнок на ножі прочищеною нафтою на зиск панам та жидам, а їм на горе та на втрату!

Герман все ще думав про першій день своєї нової роботи. І чим довше думав, чим виразнїйше ставала єму перед очима кожда подрібність того дня, тим тяжше і сумнїйше робило ся єму. Се як зробит малюнок на ножі такій самий хорошій, теплий, погідний день!

Саме в такій день, перед 20 лїтами, першій раз обхватив єго удушливий нафтовий сопух і швидко погасив перед ним і сонце і денну ясність, — прогнав з перед него запах цвітів, заглушив співи пташків, перемінив єго в якусь тяжку, глинисту масу, що котит ся долї горою, давлячи і гнетучи все, — оживлену тілько жадобою грошей, зиску, богацтва!

20 лїт минуло від того як зробит малюнок на ножі дня, — а удушливий нафтовий сопух все ще не розсїяв ся, все ще обвиває єго немовь густою паморокою, здавлює єму груди, глушить і убиває хороші, людскі пориви серця!

— Ох, на волю, на волю з тої поганої тюрми!

прошептав він без свідома, сам ще не знаючи, що се за тюрма і чи можна з неї видобути ся на волю.

А споминки ідут безпереривним рядом, насувают єму образи минулих лїт, не питаючи, чи радість по них остає в серци, чи жаль і горе. Єго заробок відразу пішов добре. З невидимих жерел підходила кипячка ненастанно і спливала блискучими перстенями на поверхність каламутної води.

Герман либаючи цїлими годинами, дивував ся, що́ се за сила пре на верх той жовтавий, острий плин і де єго жерело. Він думав собі, що якби добув ся до самого жерела, то тотди аж міг би розбогатїти. Але єго товариші балакали частенько, що се тілько земля »потит ся,« що жерела нїякого Герман не добуде, бо єго і зовсїм нема, а що до збогаченя, то може ще добрий час заждати.

Герман не любив тих насмішок і покинув говорити, а далї і думати про нафтові жерела.

Тимчасом і не добуваючись до жерел, він умів тягнути зиск з того, що було. Не довго двигав він кипячку на коромеслї до Дрогобича і швидко побачив, що оно погана річ. Але у него були гроші, — по-що єму мучити ся, коли мож і самому собі полекшити і ще від других скористати. Ось він змовивши ся з другими либаками купив за свої гроші коня і возок, щоб возити кипячку до Дрогобича.

З того вийшла потрійна користь для. Раз то, що не потребував що дня двигати коновок до Дрогобича на продаж, бо міг возити їх, тай то що другій день, — тим самим і часу як зробит малюнок на ножі тратив і міг більше улибати, — а ще і другі либаки давали єму для перевозу і продажи свою кипячку, а за кождих пять коновок їх кипячки додавали шесту для.

Кінь не потребував також богато, бо за конівку смаровила, котрого самим нїколи було налибати, селяне давали Германови сїна, і єще не боронили єму поставити коня з як зробит малюнок на ножі через вільний час під своєю шопою.

Так оно ішло кілька лїт, а за той час Германів капитал не тілько не ростратив ся, а при єго зручности і хитрости майже в за-троє виріс.

Він за той час жив дуже нужденно і ощадно: не пив нїчого окрім води, — їв мало і плохо і для того і сила єго, при нездоровім воздусї серед багна, почала упадати. Але Герман не дбав на. Жадоба грошей чим раз сильнїйше опановувала єго, — чим раз частїйше він думав над тим, яким би ту способомь розбогатїти.

Зимою він сидїв в Дрогобичи, — звичайно у того таки жида, що лїтом куповав у него налибану кипячку. Се був нестарий ще, сухій, поганий жид. Він торгував мазею, мотузєм, желїзєм і всякою всячиною, яка потрібна для селян. Герман, пробуваючи у него зимою, помагав єму нераз торгувати, при чім богато єму придала ся давна єго онучарска вправа.

Жид звичайно зазначував цїну за всякій товар, здаючи Германови до роспродажи, а що єму удало ся взяти звиш тої цїни — се єго.

Розуміє ся, що Герман не був з тих людей, котрі для якоїсь там чесности готові як зробит малюнок на ножі собі шкоду; робити. Він шахрував купуючих і дер з них, що міг, а коли нераз деякій селянин зачав сварити ся або проклинати, він сміючись витручував єго за двері. Таким способом Герман дорабляв ся. Про єго гроші не знав нїхто і всї уважали єго простим наємником. У свого господаря він повнив зимою всяку службу і не мало нераз натерпів ся від єго жінки і від других жидів всїлякої сварки, а то і битя.

Однако він хилив ся перед ними і таїв у собі злість.

Само собою розуміє ся, що як зробит малюнок на ножі житє єму швидко збридло і що він ждав весни, як спасенія душі. На веснї отвирав ся для него свобіднїйшій світ, а житє в Бориславі, хоть нужденне і невигідне, все таки якось швидше як зробит малюнок на ножі веселїйше збігало серед сміху і жартів других либаків.

Але не того бажав Герман. Він пізнав цїну грошей в нуждї, пізнав, що без них жити плохо, що они одні можут вибавити єго від тої нужди, погани і унижени, які так часто мусит теперь терпіти. Поволи в єго души розгоряла ся страшна, горяча, слїпа жадоба грошей, заглушувала всякі другі чутя, закривала перед єго очима всї завади і манила єго тілько одною метою — богацтвом.

Він з тревогою беріг свої гроші, заощаджені в днях недостатку з Іцкового промислу, рахував їх що тиждня, ховав як найдорожшу надїю і не проговорив ся о них нї перед одним товаришем, боячи ся, щоб они не всилували єго як небудь пропустити їх.

Але він знав, що гріш лежачи не росте, для того обзирав ся пильно довкола, ловив всякі слухи, роспитував незначно про користні гешефти. Гешефт незадовго лучив ся. Ряд почав будувати в Дрогобичи депо́ войскове і шукав підрядчиків на різні будовничі матеріяли. Часи були бідні, підрядчиків зголошувало ся не богато, а ряд хотячи приспішити дїло, поставив легкі і користні вимінки. Toro тілько треба було Германови. Він наняв ся достарчувати дерева і вапна, але єго власних грошей на те далеко не доставало.

Він крутив ся, мучив ся, кидав ся сюди-туди, але надармо. Посторонної помочи годї було надїятись, і Германови недалеко було до того, стратити все до чиста та іти знов либати кипячку до Борислава. Як зробит малюнок на ножі, хоть і не зовсїм для него щаслива приключка виратовала єго тим разом.

Жид, у котрого пробував Герман килька лїт, дізнавшись, що єго слуга, простий либак, взяв ся рядови достарчувати матеріялів до будівлї, зразу ушам своїм не повірив, відтак розсміяв ся, — в кінци видячи, що Герман не на жарт таки заходит ся коло роботи — (і кавції кілька сот гульденів зложив і дерева та вапна довозит), — розлютив ся дуже на него, чому єму того не сказав вперед, чому не пішов з ним на спілку і т.

д.; a коли вконець Герман зачав просити у него позички кількохсот гульденів, гнїв єго дойшов до того, що не тілько відмовив грошей, але ще вилаявши молодого спекулянта, вигнав єго зі своєї хати.

— Як зробит малюнок на ножі, забирай ся! кричав розлючений жид. Хто знає, відки ти гроші взяв! Може то крадене, — ще менї біда буде! Рушай, — най тя на очи не виджу!

Герман забрав свої манатки і пішов.

Єго не так діткнула образа і погане підозрінє, як завід і як зробит малюнок на ножі позички. Що дїяти? Ту наставники наганяют, щоб швидко достарчувати всего, а ту нїзащо нї матеріялу більше закупити, нї навіть фіри заплатити. Правда, матеріял і перевіз були тогди в дрогобицких околицях в пятеро дешевші против теперішного, але у Германа не було майже нїяких грошей. Він задумав ся важко. Як на термин не поставит всего, пропаде кавція, а ту і надїї нема на яку небудь поміч.

Вже вечеріло.

Забирало ся на слотаву, погану ніч. Герман ішов, не думаючи нї о чім, крім свого »гешефту,« не обзираючись нї на пору нї на погоду. В руцї нїс невеличкій пакунок. Думки єго, мовь потревожені воробцї в самотріску, шибались в різні сторони, шукаючи виходу. Холодний піт виступав на лице, коли наверталась єму думка, що »прийде ся на все махнути рукою, тай« Махнути рукою на те, на чім він довгі лїта будував всю надїю своєї будучности!

Нї, сего не буде! Він мусит найти ще спосіб, мусит щось придумати! Поволи стемнїло ся, — холодний дощь почав кропити в лице Германа. Дрібні, гризкі, студені краплї упали так несподївано на єго розгорячене лице, що він в одній хвили зупинив ся і оглянув ся довкола, немовь пробуждений зі сну, пригадуючи собі, де се він і що з ним робит ся. Аж теперь він нагадав собі, що єго вигнано з хати, що треба шукати де небудь нічлїгу.

— Треба іти до шинку спати, — подумав він собі і оглянув ся довкола, на якім то він передмістю.

— Та се Лан!

проворкотїв він сам до. А я ту коли зайшов аж із Зварицкого передмістя? Тьфу!

І він обернув ся як стій, щоб вернути на Зварицке і піти там на ніч до знакомого шинку, в котрім звичайно збирали ся либаки. Обертаючись живо на краю улицї, він в сумерках зачепив ліктем якусь людину і мало не струтив би до глубокого рова край дороги.

— A riech’an daanen tat’n aran!

крикнув на него звінкій, дївчачій голос, і при тім дві мягкі руки обхватили єго руку так нагло, що він задрожав цїлим тїлом і мало що сам не стратив рівноваги.

— Nü, wus is? запитав він, обертаючи ся в той бік, де грозило небезпеченьство. Помимо неласкавих слів, якими привитала єго незнаєма людина, в голосї єго як зробит малюнок на ножі було нї гнїву нї прикрої жорстокости. Дотик мягких рук зробив на него якесь дивне враженє; він сам не знав, що оно таке, і почав крізь сумерки приглядати ся незнаємій особі.

Се була жидівска дївчина, лїт може коло двайцяти, повнолиця, чорноока, хоть і не зовсїм хороша собою.

Подібних лиць бачив Герман день-денно цїлі десятки на улицях, але тогди, вечірною добою, під вліянєм мягкого дотику єї рук, бачилось єму, що те лице якесь принаднїйше від других, очи живійші, голос приємнїйшій; одним словом — він став немовь причарований, і з глупою миною дивив ся на незнаєму дївчину.

Ще і теперь, пригадавши собі тоту стрічу і цїлу сцену на улици, Герман сплюнув з досади.

— От не мало мене де лихо здибати, та догонило на гладкій дорозї!

проворкотїв він, морщачи чоло. Дурень з мене був тай годї!

Але тогди, при першой стрічи з Рифкою, Герман дуже а дуже далекій був від подібних неделикатних думок і викликів.

Впрочім на хвилю він не міг прийти нї до яких загалом думок, доки єму над ухом пе прозвучав звінкій сміх  дївчини. Сміх той протверезив єго.

— Ну, чого стоїш очи випуливши?

проговорила. Ади, дощь буде, — махай!

Она хотїла відойти, — Герман мимоволї, машинально, хопив єї за рукав, осміхаючись.

Она  поглянула на него якимсь дивним, на-пів гнївним, на-пів визиваючим поглядом. Герман осмілив ся, — як зробит малюнок на ножі розмавляти, ідучи поруч неї. Так завязало ся їх перше знакомство.

Рифка, як і Герман, була сирота. Єї родичі померли також на холеру, — она лишила ся маленькою дитиною в опіцї старої тїтки, у котрої жила і.

Тїтка тота, бездїтна вдова по арендарю з Залїся, як зробит малюнок на ножі єї за свою, обіцюючи при виходї за-муж дати їй гульденів посагу і виправу. Рифка росповіла про все то Германови зараз першого вечера, заким зайшли до єї хати.

Герман відпровадивши єї аж до дверей, пішов задуманий ночувати до шинку. Щасливий случай, — гадав він собі, — коб лиш удало ся! Возьму, оженю ся з Рифкою, а єї віном мож буде поратувати ся бодай що то! Тота думка засїла єму в голову і він твердо рішив ся виповісти єї.

При тім і часу годї було тратити, — дїло пильне, а Як зробит малюнок на ножі хотїв як найшвидше допяти свого. Зараз на другій вечер він підстеріг Рифку, як ішла до міста, і росповів їй свою думку. Она зразу завстидала ся і почестувада єго звичайним своїм »a riech’an daanen tat’n aran!«, але коли Герман росповів докладно про себе і свій заробок, стала троха ласкавійша, час від часу поглядала з під лоба на него і вконець велїла поговорити з тїткою.

Дїло удало ся, хоть не без звичайних торгів і передирок, а за дві недїлї Рифка вже була жінкою Германа, а Германів »гешефт«, попертий Рифчиними грішми, пішов живо в гору, приносячи Германови значний зиск.

Оженивши ся, Герман почув ще горячійшу жадобу грошей, — він знав, що незадовго на єго голові буде удержанє численнїйшої родини, прокормленє кількох голоднихь а не працьовитих ротів.

А єму так не хотїло ся попасти знов в стару нужду, а ще до того з родиною. Дрож холодна проходила як зробит малюнок на ножі єго тїлї, коли подумав собі щось подібного, — длятого кинув ся всею силою в »гешефт«, — уривав всїм і кождому, крутив, вив ся, кривдив, кого міг, ошукував ряд на якости дерева, на вазї вапна, на всїм, — підплачував злїсних і половину кльоцов брав за дармо з паньских лїсів, — одним словом, був всюди і дер лико, де тілько дробку відставало.

Така праця, дрібна, томяча, гидка, — серед вічних сварів, проклятій, криків і унижень прийшла як раз до смаку Германови. Она забирала всї єго сили, всї єго думки, — не давала єму нї над чим застановити ся, заглушувала всякій внутрішній, людскій голос окрім невгомонної, неситої жадоби зиску. Рифка і єї  тїтка (Герман жив в їх домику) дивили ся на єго невсипучу запобігливість і тїшились, подивляючи сприт і розум Германа, коли той вечером в шабас росповідав їм про свої штуки та роботи.

Всї троє они жили по давному, — крайне ощадно. Рифка і єї тїтка занимали ся деякою роботою, котра їх прокормлювала, а і Германови також не богато було треба. Таким способом гроші призбирувались до купи, і незадовго Герман міг уже виняти з обороту жінчин посаг — як чистий зиск. Коли до будівлї не треба як зробит малюнок на ножі було нї дерева нї вапна Герман підняв ся доставки гонт, лат і других потрібних знадобів, і на всїм виходив з зиском через свою спритність і часто безсовістне туманенє гоїв — фірманів та злїсних.

Будованє депо́ протягло ся цїлих 4 роки, а за той час Германів капитал успів нарости до значної цифри 10 тисяч. Иншій на місци Германа затер би в долонї з радости, що удалось так гарно зискати, і памятаючи стару приповідку: »по зиску утрати надїй ся,« сховав би грошики в безпечне місце, тай зачав сяк-так жити процентами.

Але Герман був не з. Боротьба задля крайцара, задля гульдена, а то і сотнї гульденів, — боротьба завзята, тяжка і ненастанна розгорячила єго.

Він шукав другого поля, на котрім би міг сейчас стати до бою з новими противниками. Таке поле вже істнувало, а істнувало оно не де, а в Бориславі.

Домс, знаменитий прускій капиталист, котрому наша Галичина майже в кождій галузи промислу винна першій товчок, проїзджаючи раз через Дрогобич, звернув увагу на дивну мазь, котру жиди в коновках розносили на продаж селянам по ринку.

Переконавшись, що се нафта, занечищена земляними і другими минеральними примішками, він забажав побачити те місце, де добувают ту мазь. Єму сейчас вказали Бориславскі мочари. Селяне росповіли єму, як она підходит на верх води, як випалює траву як зробит малюнок на ножі всяку ростинність, як зробит малюнок на ножі а деякі заговорили навіть про підземних, заклятих бойовників, котрих перегнила кровь випливає на верх. Домс, практичний чоловік, розуміє ся, не богато там зважав на такі казки, але швидко покмітив, що нафтові жили мусят бути неглубоко, коли нафта сама підходит до гори, і що мусят они бути не-аби-які богаті.

Він поїхав до Борислава, звидїв місцевість і рішив сейчас зачати першу пробу. У кількох біднїйших він позакупляв за безцїнок части поля і нанявши бориславских таки парубків, почав копати вузенькі »дучки«. По трех - чотирех сяжнях показала ся нафта. Домс тріюмфовав. Він швидко кинув ся будувати дестилярнї, почав радити ся з ученими інженерами та гутниками. А тимчасом з боку натягла инша хмара, котра швидко затемнила єго надїї.

В околици рознесла ся вість поміж всїми маєтнїйшими або і бажаючими швидко доробити ся, про Домсову нахідку і про »чистий інтерес«, якій з того дасть ся зробити.

Всї, а особливо жиди, лавою поперли в Борислав, хто з готовими грішми, а хто і так на щастє. Почала ся боротьба, якої доси не бачила Галичина.

Слизькій, влїзливий елемент жидівскій, мовь вода підчас повени, вдирав ся у всї закутини, всї шпарки, немовь тисячі хробаків, і показував ся всюди, де єго нїхто і не надїяв ся. Докладне знанє простого люду, умілість використувати єго, ошукувати в дрібницях, на кождом кроцї, — надавали жидам велику перевагу над нїмецкими капиталистами і всякими фаховими людьми.

Домс не міг видержати їх конкуренції і хоть не перестав держати ся в Бориславі, однако дїло не приносило такої користи, якої надїяв ся. Тілько жиди зі своїм »рабівницким господарованєм« могли удержати ся.

Они як зробит малюнок на ножі зважали на нїнащо, щоби тілько добути »кипячку.« Закопи роблено вузкі, огороджувано хворостом, вентиляція зразу була дуже мизерна, нїяких приписів безпеченьства нї здоровля не заховувано, — тисячі і тисячі робітників гибли за марний зиск, а жиди збивали тисячі і миліони.

Они і один другому не пропускали. Де один добув нафту, другій копав туж побіч него, брав глубше, підкопував ся під тамтого. Уряд не міг собі з як зробит малюнок на ножі дати ради, бо довгій час не було в Як зробит малюнок на ножі майже нїякої урядової контролї, майже нїякого надзору над публичним безпеченьством. Всїлякого рода проступки, а то і страшні справки, були дуже звичайні.

Село Борислав поволи щезало в тім непрослїдимім хаосї, мовь піна на водї. Давні побиті »бойовники« встали з могил, а встаючи розвалили село, котре виросло було над ними!

Герман Гольдкремер був один з перших спекулянтів, що злетїли на Борислав, мовь хижі ворони на падло.

Незадовго у него були вже три ями з »матками«. є. з головними нафтовими жилами. Герман став напруго богачем.

Доси він тілько боров ся, — теперь став безпечно на ноги. Капитал плив єму сам до рук. Але ще довгій час не покидала єго тота горячка, з якою колись взяв ся до першої спекуляції. Довго ще він цїлими днями лїтав по Бориславі, заглядав від ями до ями, сварив ся, кричав, штуркав робітників, одним словом, як говорили ріпники: »квапив ся, немовь завтра вже мали єго нести на окопище,« Він зразу немовь сам не вірив свому щастю, бояв ся, що ось-ось оно розслизне ся, розвіє ся, мовь дим.

Нераз вечерами він заглядував в тїсни, темні горла ям і дрож пробігала по єго тїлї.

Він пригадував собі своє либацке житє, пригадував собі селяньскі оповіданя про людску кровь в земли, про поганих »песьоглавцїв,« що живі лежат в могилах і ждут, поки хто їх не випустит на світ. Єму ставало страшно. Єго забобонна фантазія рисувала єму почварні образи, — єму причували ся навіть в снї стогнаня, котри нїби добувают ся з ям серед пітьми і мертвої тиші, Але такі хвилї, не то рефлєксії, не то мускулярного змученя і успокоєня, були дуже рідкі.

Горячкова дїяльність затопляла Германа, — він був немовь як зробит малюнок на ножі, немовь сновида, що під проводом нєвидимої сили ступає понад пропасть і тим тілько щасливо переходит як зробит малюнок на ножі нею, що не бачит нїчого коло.

Так само не бачив Герман в своїй горячцї деяких важних річей, котрі відтак тим дужше дали єму почути ся. Передовсїм він не бачив того, як розвивало ся як зробит малюнок на ножі ті лїта єго родинне житє. У него родив ся один син, Готлиб, але Германови нїколи було уважати (впрочім нї уміня анї спосібности до того як зробит малюнок на ножі него не було), як розвиває ся, під якими вліянями росте єго син.

Він знав тілько то, що на четвертом роцї віку малий Готлиб почав учити ся від звичайного, троха поряднїйше одїтого бельфера гебрейскої мови і письма св., а на шестім роцї пішов до »нїмецкої« школи в Дрогобичи. Знав також і то — (учителї частенько єму о тім говорили) — що Готлиб дуже тупа голова і плохо учит ся. Але розважити докладнїйше над тим всїм він не міг і не мав коли, тому-то і збував все грішми, — платив добре учителям, що »під'учували« єго Готлиба приватно.

дома, —  слав вино та цукри оо. Василіянам, під котрих  зарядом була школа, — і Готлиб поволи, з тяжкою  бідою ішов з кляси до кляси.

Та не довгож тягло ся образованє Готлиба. Скінчивши четверту нормальну він на відріз об'явив вітцю, як зробит малюнок на ножі далї »мучити ся в тій проклятій школї« не думає.

Отець з першу зачудував ся, далї розлютив ся і почав грозити, а видячи, що все то не помагає, пристав на жаданє сина і дав єго до склепу на науку торгової практики. Там пробував Готлиб і доси. Сцена з сином по скінченю нормалок першій раз отворила очи батькови, розгорячкованому грошевими спекуляціями.

Він побачив, що єго син попри всїм лїнивстві, попри всїй оспалости, близькій до ідіотизму, уміє бути таким упертим, таким завзятим, що єму аж страшно. Довгі часи стояла Германови перед очима маленька, груба буцмата фигурка єго сина з низким чолом, четинистим в гору стирчачим волосєм з грубими посинїлими зі злости губами, з маленькими, сїрими очима, в котрих палала така тупа завзятість, така злоба і лютість, якої він доси нїколи не бачив у дитини.

З затисненими кулаками і з страшним криком Як зробит малюнок на ножі кидав ся на него, сам не знаючи чого. Напад лютости не богато ріжнив ся у него від нападу епилепсії.

Але спекуляційна горячка Германа тогди ще зовсїм була не устала.

Готлиб успокоїв ся, поставивши на своїм, хоть з лиця єго, — се Герман аж теперь побачив, — нїколи не сходила понура упертість ідіота, котра знов часом напруго  переходила в безмисну, ідіотичну веселість. Друге, що Герман від теперь мав час розважити на своїм сину, — се була жадоба грошей, — нї, жадоба роскиданя їх. Він купував ріжни забавки і туй таки псовав та товк їх, — книжок бувало на курс у него переводило ся більше копи, — одежа щезала на нїм, мовь на огни, — одним словом, Готлиб від малу перемінював ся поволи в якогось кобольда, як зробит малюнок на ножі якогось духа мучителя, котрому все на завадї, все в дорозї, і котрий все старає ся змести і знищити, до чого тілько може руку приложити.

Стїни в єго покою повні були дїр, виверчених в мурі ножиками, а туй таки в тих дїрах виднїли ся ще поломані вістря ножиків. Слуги і служницї мали з ним істе пекло: нїколи не дав їм спокійно перейти попри себе, щоб не швякнути батогом, не вдарити каменем, не бризнути болотом.

Герман, котрий дуже рідко бував дома і котрого Готлиб в початких троха бояв ся, не знав, або мало знав о тім: аж сцена висше згадана отворила єму очи. Тай тогди він над тим так богато не застановляв ся.

»От дитина, — погадав собі, — звістна річ, живе, вразливе.« Він успокоїв ся віддавши єго до склепу свого знакомого, блаватного купця Менкеса. Та не довго тревав єго спокій. Син і ту не перестав бути тим, чим зробила єго на-пів природа, а напів вихованє матери, і дуже часто Германови приходило ся слухати жалоб других суб'єктів, а то і самого принципала, — дуже часто приходило ся єму сплачувати значні суми за шкоди, яких понарабляв єго син в ріжних місцях.

Але поволи-поволи, з ростом маєтку потухала спекуляційна горячка в Германовій крови.

Він теперь уже став найпершим богачем поміж всїми  бориславскими капиталистами. У него було кілька  сот власних ям, — кільканайцять дестилярень, на него працювало кілька тисяч робітників, працювало під надзором невмолимих неробів-жидів, котрим Герман за те тілько і платив по 40— 60 кр.

денно, щоби наганяли робітників до  роботи від рана до ночи. За 15 лїт, від часу почину бориславскої спекуляції, Герман закупив бориславску доминію і ще кілька шляхоцких посїлостей в околици і став уже дїдичем. Але разом з тою щасливою хвилею, коли се стало ся, — настав в житю Германа новий, зразу дуже мало видний, але все важний зворот. Єго очи, доси заслїплені тілько одною жадобою, заняті тілько шуканєм одного — богацтва, теперь, найшовши єго, почали оглядати ся навкруги, почали пильнїйше роззирати всї обставини, серед котрих текло житє Германа.

Той, так сказати, критичний зворот, не надійшов разом, не став нїколи до теперь надто сильний, — але все таки богато вражінь, котрих Герман вперед не добачував, підпадали єму під очи будили єго увагу, мутили потроха супокій, і падучи поволи, незначно, час від часу, мовь краплї холодної води на розігріте тїло, разили єго глубоко, лютили і перероблювали цїлу єго вдачу, весь світогляд.

Окрім дивної натури сина, котра перша звернула на себе єго увагу, він швидко покмітив, що і єго жінка в своїм родї не менше цїкаве і сумне явище, і коли темперамент сина не мож було назвати инакше, як хоробливим, — то і она зовсїм не була нормально розвита.

Оженивши  ся з нею, Герман від разу кинув ся до своїх дїл, з головою як зробит малюнок на ножі в них і не бачив, як жива, бесїдлива і яко-тако привітна дївчина, з котрою він оженив ся, перероджувалась, переміняла ся поволи в зовсїм другу, не подібну до першої.

Она зовсїм не була образована, а доки ще незабезпечене становище Германа нагоняло їй страх о будущу долю і заставляло до якої небудь роботи — доти і до людей була подібна. Але швидко маєтковий стан Германа полїпшив ся, — єму нїчого було бояти ся о будущій хлїб, — сам не знаючи, як і коли, він став жити вигіднїйше, в порядній, хорошо мебльованій хатї, став держати слуг, конї, — далї закупив в Дрогобичи кілька камениць на власність, — і тут житє єго жінки пішло зовсїм другою дорогою.

Всяке занятє, всяку роботу она покинула, — стала їсти смачно і богато, немовь хотячи винадгородити собі давнїйші часи недостатку. Строї занимали єї якійсь час, і она видавала на них немало грошей. Але чим дальше в лїта, тим більше она товстїла і лїнивіла. Цїлими днями она сидит бувало в мягкім, вигіднім фотелю під вікном та смотрит на ринок. Єї лиця стали повні і віддуті, — очи колись чорні, блискучі і заманчиві, теперь стратили блиск і стали немовь оловяні, — голос понизив ся, згрубів, а рухи стали тяжкі і неповоротливі.

Людска, жива подоба замітно тонула в надмірі мяса і товстости. Панї Гольдкремер на всякого, хто єї бачив, робила прикре, аж гидке враженє.

Безграничне лїнивство, физичне і духове, виродило у неї також упертость, властиву ідіотам, котрим годї подумати о чім небудь, — значит, годї і рішити ся на яку-небудь зміну, на якій-небудь живійшій крок. Она так бояла ся всякого руху, всякої зміни довкола себе! Она і синови свому передала тото ідіотичне лїнивство і тоту тупість, тілько що у Готлиба до неї примішала ся ще вітцева горячка, виступаюча рідкими вибухами лютости і вічною жадобою нищеня, псованя та траченя всего без думки і без цїли.

Як зробит малюнок на ножі, школа, товариство, в котре відтак війшов Готлиб, обтесали троха єго дику вдачу, але не змінили єї. Она виявляла ся теперь рідше, нїж вперед, але все таки виявляла ся, скоро що небудь з боку дало до сего досить сильний товчок.

Герман не швидко успів докладно приглядїти ся всему. З разу не як зробит малюнок на ножі на то великої ваги. Але вічна нерухомість, бездїйність і упертість жінки лютила єго, — горячкового, непосидючого спекулянта.

Він часто починав з нею сварку, але все надармо. Она нераз і відповідати єму не хотїла, або на єго бесїду відповідала на-пів добродушним, на-пів глупим як зробит малюнок на ножі. Герман лютив ся і вибігав з дому. Подібні сцени послїдними часами ставали що раз частїйші. Германови робило ся дома чим раз прикрійше, він чув ся немовь в різницкій ятцї, переповненій запахом свіжого мясива.

Щось мовь перло єго з дому, — але сам він не знав, куди дїти ся. Та щастє єго, що він не зовсїм ще ясно бачив, що се за люде, з котрими єму треба жити, — що се за натури, єго жінка і як зробит малюнок на ножі Щастє єго, що він не знав, чому они такі дивні, каприсні, уперті, — що він уважав їх здоровими людьми! Як зробит малюнок на ножі він був знав, яка велика мірка помішаня розуму і психичної недуги лежит в їх крови, він певно не був як зробит малюнок на ножі міг і днини ночувати з ними під одною стріхою!

Правда — житє і природа, се дуже консеквентні дїячі, — они швидко показали єму і тот бік дїла, — але все таки ближше застановленє моглоб було злагодити переворот, а то і зовсїм звести єго на супокійну дорогу лїкарского та психіятричного ратунку.

І теперь, в хвили найбільшої переваги рефлексії та споминок, яку доси тілько переживав Герман, він не задержував ся довго над картинами свого родинного житя, — так дуже те житє єму обридло.

Саме вчера у него була завзята передирка з жінкою, в котру вмішав ся і син, що на той час був дома. Герман теперь вже і не тямит, о що їм пішло, — але тілько тямит, що жінка і син насїли на него так, що мусїв утїкати з дому.

Жїнка лаяла єго, а син грозив, посинївши зі злости. Герман сплюнув перед себе з досади. »Проклятє боже на таке житє!« шепнув він беручи ся до роботи. Швидко перо заскрипіло по як зробит малюнок на ножі, сивім папері.

Але рефлексія ще не втихла. Герман запинив ся по хвили, поглядаючи на великі стовпи цифер, що пяли ся перед єго очима на папері.

— Для кого то все? прошептав він. Хто з того схіснує? А на се прецїнь весь мій вік пішов, — всї мої сили!

Але дїловий, практичний чоловік в одній хвили обізвав ся і всї непотрібні рефлексії втихли, поховали ся гет, мовь малі дїти перед різкою.

Герман встав, пройшов ся по комнатї, випив склянку води і засїв до роботи.

Була одинайцята година. Сонце як зробит малюнок на ножі, а вітер крізь вікно заносив до комнати роспарений нафтовий сопух і безконечний гук, крик та гамір робучого люду. Герман все ще сидїв і писав, не зважаючи на нїщо. Він умисно хотїв набити собі голову цифрами та рахунками, щоби прогнати другі, погані думки.

Нараз двері до єго покою з лоскотом отворили ся, а в них показало ся нагло, мовь червона блискавка, широке, розгоріле лице єго сина.

Ще хвилька, а перед ним стояв Готлиб, задиханий, покритий курявою, з блискучими очима і стисненими кулаками.

— Га, — промовив він, важко дишучи і падучи безсильно на канапу.

Герман перепуджений і здивований випулив на него очи.

— Ати як зробит малюнок на ножі сюда прибіг?

запитав він по хвили.

Готлиб не відповідав. Видно, що він пішки перейшов всю дорогу як зробит малюнок на ножі Дрогобича, тай то перейшов швидко. Щож таке стало ся? Чого єму треба? як зробит малюнок на ножі собі Герман, дивлячись на сина і ждучи єго відповіди. Одповіди не було.

— Ну, щож там такого? промовив Герман ласкавійше, як зробит малюнок на ножі чогось прийшов?

Послїдне запитанє стрясло нараз Готлибом, мовь іскра електрична.

Він в одной хвили зірвав ся і прискочив до вітця.

— Гроші давай, — чуєш гроші! скрикнув він, чіпаючи єго за груди. Гроші давай, — менї гроші треба, — богато, чуєш!

Голос ледво продирав ся Готлибови крізь пересохле горло.

Єго руки дрожали. Герман поблїд як зробит малюнок на ножі страху. Він як зробит малюнок на ножі знав що робити: чи кричати о поміч, чи уговорювати сина по добру́.

— Ha щож тобі гроші? спитав спокійно Герман. Він силував ся на спокій, як зробит малюнок на ножі чув, що єму щось під горло підступає, немовь хоче єго удусити.

— Треба!

треба! не питай, — кричав Готлиб, шарпаючи єго. Давай швидко, — у тебе їх і так много! Давай!

Готлибів голос урвав ся. Герман поглянув на єго лице, в єго очи Боже!

що за дикість, що за страшна жадоба! Єму стало страшно і мерзко, немовь се не власна єго дитина, а якійсь гад дотикає ся тїла. Зачудованє перейшло в гнїв.

Він одним замахом відпхнув сина від себе, так, що той хитаючись покотив ся в кут к стїнї.

— Що, — крикнув теперь Герман, дрожачи з гнїву, — ти відки? Що ти за один? Чи так ся до тата з просьбою як зробит малюнок на ножі А ти смієш на як зробит малюнок на ножі руку піднимати?

Не знаєш, що в письмі написано: усхне рука, котра піднимає ся на батька! І ти за грішми? зараз кажи, на що їх тобі?

Готлиб, як упав на канапу, так таки і лежав, як зробит малюнок на ножі кажучи і слова.

Він раз тілько поглянув на батька, але таким ненависним, злобним, затятим поглядом, що Герлан замовк і сплюнувши та пройшовши ся два - три рази по комнатї, сїв назад до роботи, не звертаючи уваги на сина.

Настало полудне.

Служнидя війшла і звістила, що обід готовий.

— Їсти підем, — обернув ся остро батько до сина. Готлиб не кажучи слова, встав і пішов до як зробит малюнок на ножі. Він їв своїм звичаєм, богато і пажерливо, — але се не дивниця була Германови. Дивниця було єму тілько то, що Готлиб з такою жадобою випивав склянку за склянкою вина, котре стояло на столї. Герман бачив, як Готлибови очи розгоряли ся чим раз дужше, — грубі вишневої краски губи рушали ся, але нї одно слово не виходило як зробит малюнок на ножі уст.

Бачилось, Готлиб бесїдував, радив ся сам з собою нечутним нїкому голосом. Батько з разу хотїв заборонити єму пити так богато, але далї подумав собі: »нехай, — швидко засне, -— то і перейде все.« І дїйсно Германови не довго прийшло ся ждати. Ще за обідом сон зломив Готлиба, він перевернув ся на софку і захрапав, роскинувши руки і ноги і широко ростворивши уста.

Він лежав так перед Германом недвижний, — тілько губи раз в раз шевелили ся, немовь таємнича нарада з самим собою не переставала і в снї.

III.

Сонце похиляло ся з полудня. Єго горяче проміне сипало ся іскристим градом на бориславске узгірє, розсипаючись по сугорбах сїрої глини, видобутої з глубочезних ям, роспалюючи тонкі дротяни линви навинені на корбах, заламуючись і мигтячи всїми фарбами веселки на калужках та потічках, котрих стухла, болотниста вода покрита була як зробит малюнок на ножі густою, пливкою нафтою.

Ясне, погідне небо горіло над горячим Бориславом і виглядало так само сїро, як цїла зруйнована околиця. Як зробит малюнок на ножі нї разу не шевельнув воздухом, не повінув холодом, не розсїяв важкого, густого сопуху, що виходячи з ям, з глини, з потоків, з брудних магазинів, залягав хмарою над Бориславом.

спирав дух в груди. А ще гори, обрубані з лїса, покриті голими стирчачими пеньками або зовсїм вигорілими шутроватими та камінястими галявами, доповнювали враженє того сумного краєвиду. Голоси, що рано розлягали ся і зливали ся в оден безмірний гамір, заповняючій всї закамарки Борислава — теперь змовкли.

Якась сонна мертвота залягала довкола. Тілько ріпники в своїх зароплених сорочках, самі зароплені по очи, лїниво повертали ся коло ям, крутячи корбами, та теслї цюкали рівностайно своїми топорамн о дерево, мовь велики жовни. Як зробит малюнок на ножі рух, якій видно було довкола, — всякій голос, якій мож було учути, — все нагадувало радше повільний, сонливий рух та туркіт величезної машини, тілько що колеса, зубцї, загачки та шруби тої машини, були живі люде з тїлом і кровю.

Думка, не находячи нїчого принадного нї поверх землї анї над землею, мимоволї ниряла в тоту темну, страшну глубінь, де теперь, в тій самій хвили, мучат ся, працюют, риют тисячі людей, де кипит як зробит малюнок на ножі, оживає або завмирає надїя, боре ся житє зі смертю, боре ся чоловік з природою.

Кілько сумних зітхань, тревожних думок, горячих молитов, пяних викриків розлягаєсь в внутрі землї, але на верх не видобуває ся нїчо крім удушливого сопуху, — все пожирає земля, глубінь, пітьма, мовь той старосвітскій божок власні дїти. А сонце горит на небі, мовь розпечена желїзна куля, і бачит ся, навмисне силуєсь як найшвидше висушити всю силу. сї живі соки в тих чорних послаблих ріпниках і в тих голих, обнищених з лїсів, тілько беззубими, чорними пеньками наїжених горах.

Герман Гольдкремер не міг нинї по обідї і на хвилю заснути, так зрушили єго ріжні враженя нинїшного дня.

Він вийшов зі свого помешканя і пішов на Новий Світ, де було найбільше і найбогатших єго ям. По дорозї минав він богато чужих закопів, але не обзирав ся на них, силував ся навіть нїчого не видїти, нїчим не займати ся, бо чув, як всяка, хоть і найзвичайнїйша річ, дивним способом тревожит єго роздразнені нерви.

Він був немовь в горячцї, коли всякій, хоть і зовсїм легонькій дотик на болюче тїло видає ся хорому важким ударом. Герман сам не знав, що з ним стало ся. »Чи я мало спав, чи перестудив ся, як зробит малюнок на ножі що такого?« — воркотав він сам до себе, чуючи в собі тоту дивну, нечувану зміну.

Єму здавалось як зробит малюнок на ножі, що на все він нинї дивит ся якимись новими очима і що весь Борислав нинї для него якійсь новий світ. Що се мало значити? Чому, напримір, худі, нужденні, чорні лиця ріпників працюючих коло ям, нинї так глубоко щеміли в єго серци, а звичайно навіть уваги єго не звертали на себе? Чому їх порвана, перегнила, зароплена одежа нинї обходила єго далеко більше.

нїж груди воску, котрі они раз за разозі витягали з ям? Відки єму прийшла в голову думка, як зробит малюнок на ножі тамтому в ямі мусит бути страх негарно сидїти в такії глубіни і в такій задусї цїлих 6, а то нераз (в єго ямах) і 12 годин?

Що за невидима сила навернула єму на голову питанє: якже то мусит ся жити дома тим людям, коли они волят іти сюди за такій нужденний заробок та страшно бідити? »Нужденний заробок! Страшно бідити!« Так, тоті іменно фрази, з котрих як зробит малюнок на ножі нераз так їдко насмівав ся, в котрих правду нїкоди не хотїв повірити, просунули ся теперь через саму тайну глубінь єго як зробит малюнок на ножі, мовь чорні хмари, передвістники бурі.

Що стало ся з Германом? Яким чудом приходит він до подібних рефлексій, він, твердий, практичний, вирахований Geschäftsmann, — він, у котрого ставало на тілько серця, щоб за найменше припізненє, за найменшу недбалість, за найменше грубе слово навіть уривати своїм робітникам з платнї? Відки він сам теперь приходит до подібних думок? Хиба він не знає, що се все дурницї, dummes Zeug, як він сам звичайно говорив перед другими?

О, Герман знає все то дуже добре і тямит дуже добре свої власні науки, — але щож, се була якась така погана хвиля, коли подібні думки шибнули єму в голові.

Він старає ся на силу прогнати їх. Ідучи звільна стежкою поміж ями, минаючи ріпників та жидів, що з пошанованєм кланяют ся »такому велике пан з наші віри,« — він насилу як зробит малюнок на ножі заняти ся рахунком, дїловою комбинацією. Ось послїдними тижднями ями принесли єму о 20 тисяч менше доходу, нїж звичайно, — в єго касї починає показувати ся недобір, — робітники коштуют богато, бо косовиця настала, а ту контракт з ріжними фірмами виходит.

Правда, при належитій натузї можна ще дігнати хибу, — треба лишень наняти більше робітників і отворити два закопи, котрі недавно мусїв заперти задля недостачі рук. Але щож, — се також ризико. А нуж в закопах покаже ся жила води, — а се річ дуже легка, і так уже декуди слезит вода в штольнях. Тогди пропала робота і треба довгого часу, заким воду вичерпати. На нафту нїщо надїяти ся, бо і жерела вже майже вичерпані, тай она впрочім не оплачує ся, не видержує конкуренції з заграничною.

Лихо! От як би так теперь порядну жилу воску надибати, — то се би як раз помогло! Але тут Герман запинив ся. Єго переслїдовала вже від тиждня думка, що щастє починає відвертати ся від него, — а теперь він знов щастя просит — о жилу воску!

Пуста просьба! — жили не добуде, недобір буде побільшувати ся, — вода залє закопи, контракт пропаде, — все, що він через тільки лїта з такою мукою, грижею, працею і горячкою  назбирав і нагромадив до купи, — все пропаде, розслизне ся, розвіє ся мовь порох на вітрі, — бо щастє відвернуло ся від него!

Так, оно відвернуло ся, — він о тім сильно переконаний. Він знає з досвіду, що поки чоловікови щастє сприяє, поти тїло єго сильне, мовь желїзо, — нерви тверди мовь сталь, — думка ясна і певна себе, — поти цїлий .чоловік подібний до блискучої, острої стріли, випущеної з лука і з свистом летячої просто до цїли.

Герман як зробит малюнок на ножі колись — недавно єще — такою стрілою! Але нинї він не той! Нинї він дразливий, зломаний, — нинї грижа їсть єго серце, травит єго силу, мішає єго думку, — нинї щастє покинуло єго, відвернуло ся від него!«

Так невеселі думки шибали по голові Германа. Він і не счув ся, коли став перед першим своїм закопом. Кошара з дощок і різаних стовпків розсїлась над ямою, мовь сїре циганьске шатро, — в серединї було брудно і душно, хоть кошара не запирала ся нїколи; всякого, хто з надвору входив до неї, сумерк хапав за очи; аж по довшім часї мож було до него привикнутп і розглянути добре все, що в серединї находило ся.

Герман війшов.

Ріпники іно що пополудновали і брали ся до роботи. Їх було чотири, — самі молоди парубки. Оден давно вже стояв при млинку і млинковав свіжій воздух до ями. Поки се не зробит ся, — не мож лїзти в глу́бінь. Два другі приладжували третого, котрий мав спускати ся в долину. Они оперезали єго шлією попід пахи і відтак причепили шлію до дротяної линви. Парубок приладжений таким способом, стояв над як зробит малюнок на ножі, не кажучи і слова.

— А що, — чей уже мож спускати?

сказав оден з тих, що єго оперізували. Ану, Миколо, — подай єму там оскарб і лїхтарню, — швидко, небоже.

— Ну, ну, — нїщо квапити ся — є час до вечера, — відповів тамтой від млинка. На ті іменно слова Герман надійшов до кошари.

— Так, так, — є час! Поволеньки собі поводїт ся!

крикнув він гнївно. Вже друга година, — а ти ще на верха?

Ріпники не ужахнули ся, не переривали своєї роботи при Германовім приходї, — нї оден навіть не як зробит малюнок на ножі на. Микола рівнодушно складав оскарб і мотику в як зробит малюнок на ножі кибель, причеплений на кінци линви; Семен млинкував далї, хитаючись при тім на оба боки, мовь пяний, — а Стефан причепив шнурок до пружини, на котрій стремів дзвінок, відтак засвітив лїхтарню і дав єї Гриневи.

— Чому швидше не робите?

крикнув знов Герман, котрого найдужше лютила тота рівнодушність, той деревяний супокій ріпників.

— Так робимо, як можемо! відповів Семен. — Таж годї єго спускати в замороку! Самі знаєте, що вісїмдесять сяжень, то не жарт!

— Ну, Гриню. — бери лїхтарню та іди в божій час, — сказав Стефан.

Гринь взяв лїхтарню і ступив одною ногою в кибель, — а рукою взяв ся за линву.

Стефан і Микола стали до корби. Поволи замахувала она своїм крилом, і линва, мовь червона змія, почала сховзувати ся з валу, на котрім була навинута. Гринь єще стояв на березї ями. На єго лици крізь густу верству глини і кипячки мож було добачити якійсь неспокій, якусь тревогу і щось мовь боротьбу з самим собою. Через єго голову перемигнула блискавкою думка про дім, про стару матерь, котра завтра, в недїлю, жде єго на обід.

А ту ось перед нім ся глубоченна, сяжнева пропасть, брудна, вонюча і тїсна, мовь житє в нуждї. А там в глубинї кілько то різних, невидимих сил грозит єму!

Хто знає, чи за годину, за як зробит малюнок на ножі єго товариші не витягнут холодного трупа? Хто знає, хто знає! Дрож пройшла по єго тїлї, коли кибель почав тонути як зробит малюнок на ножі долину, коли на єго лице повінув важкій, підземний холод. Єму стало так тяжко, як ще нїколи. Ось він стоячи одною ногою в кибли, рукою держачи ся линви, перевис в воздусї і захитав ся над западнею.

А корба невпинно махає своїми крилами, линва невпинно сховзуєсь з валу, — він тоне, тоне повільно, тихо Єму дух захапує, — дрожачим голосом кричит своїм товаришам на прощанє звичайний гірницкій оклик:

— Glück auf!

Источник: littlemp3.ru

Copyright © 2018 littlemp3.ru.